Львівський псевдособор 1946 р.


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

У статті проаналізовано проблеми ліквідації Греко-Католицької Церкви Радянським Союзом на території Галичини та проходження Львівського псевдособору в 1946 році.
Ключові слова: УГКЦ (Українська Греко-Католицька Церква), РПЦ (Російська Православна Церква), Ініціативна група, РСРПЦ (Рада у справах Російської Православної Церкви), Рада Народних Комісарів СРСР.
У статте проанализованы проблемы ликвидации Греко-Католической Церкви Советским Союзом на территории Галичины и прохождения Львовського псевдо собора в 1946 году.
Ключевые слова: УГКЦ (Украинская Греко-Католическая Церковь), РПЦ( Русская Православная Церковь), Инициативная группа, СДРПЦ (Совет по делам Русской Православной Церкви), Совет Народных Комисаров СССР.
The problem of the elimination of the Greek Catholic Church by the Soviet Union in Galychyna and the origin of Lviv Council in 1946 are analyzed in this article.
Key words : UGCC (Ukrainian Greek Catholic Church), ROC (Russian Orthodox Church), Action Team, RSPRTS (Council for Russian Orthodox Church), the Council of National Commissars of the USSR.
Протягом століть для корінного населення західноукраїнських земель Греко – Католицька Церква виступала важливим національно-інтегруючим чинником, сприяла збереженню національної самосвідомості, мови, культури, народних традицій. Як суто національна інституція, вона залишалася абсолютно незалежною від радянської влади за часів першої радянської окупації Західної України, а в повоєнні роки стала духовною опорою повстанського руху західного українства [4, с. 339].
За таких обставин, за умов активно впроваджуваних Москвою денаціоналізаційних тенденцій, годі було сподіватися на право УГКЦ посісти власне, бодай незначне, місце в системі релігійно-церковних відносин. Плани розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого «возз’єднання» та утворення на базі РПЦ режимної, повністю підконтрольної владі релігійної організації в перші повоєнні роки стали логічним продовженням спроб ліквідації Греко-Католицької Церкви, здійснених на початку Другої світової війни.
Наступ сталінського режиму на Греко-Католицьку Церкву в Галичині був однією зі складових загального плану протидії католицизмові не лише в СРСР, але й в інших країнах Східної Європи, що опинилися в сфері впливу Радянського Союзу, а також у цілому світі. З одного таємного партійного документу випливає, що рішення про «возз’єднання» УГКЦ із Московським Патріархатом було доведено до відома партійного активу вже в лютому 1945 р. [2, с. 89].
Тому полковник держбезпеки Георгій Карпов, він же одночасно і голова Ради у справах РПЦ при Раднаркомі СРСР, отримав 2 березня 1945 р. від першого заступника Голови Ради Народних Комісарів СРСР В. Молотова наказ розробити рекомендації відносно масштабного наступу на католицизм й, зокрема, на УГКЦ із залученням до цього процесу, як свого помічника, російського православ’я [13, с. 87].
Більшовики, бачучи, що Митрополит Йосиф Сліпий не піде на ніякі компроміси і не зрадить своєї Церкви і народу, вирішили усунути його. В березні 1946 р. відбувся суд над Митрополитом в Києві, якого засуджено на 8 років важкої тюрми і каторжних робіт в Сибірі. Одинокою провиною Митрополита Йосифа була його вірність своїй Церкві і своєму народові [3, с. 16].
Офіційне повідомлення про арешт української католицької ієрархії вперше з’явиться в пресі майже через рік, 1 березня 1946 р., коли газета «Вільна Україна» оприлюднить його «причину» («за активну зрадницьку й підсобницьку діяльність на користь німецьких окупантів») та зізнання заарештованих «у проведенні ворожої діяльності проти СРСР». Проте, як засвідчують офіційні документи, в Західній Україні мало хто вірив у правдоподібність таких тверджень.
Одразу ж після арешту членів єпископату, радянські репресивні служби, відповідно до сформульованих в інструкції Карпова завдань, узялися за створення «добровільної» «Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою», з осідком у Львові. Це завдання доручили Сергієві Даниленку. Першим кроком до його реалізації стало призначення органами НКДБ наприкінці квітня 1945 р. о. Гавриїла Костельника адміністратором Львівської архиєпархії [2, с. 106].
О. Костельник скликав львівських священиків, щоб обговорити ситуацію, в якій опинилася УГКЦ після арешту єпископів. Він повідомив, що радянська влада більше не толеруватиме існування Церкви, а також попередив, що духовним особам, які відмовляються офіційно перейти до РПЦ, не уникнути репресій.
В травні 1945 р. Ініціативна група звернулася до РНК УРСР і до Й. Сталіна з «проханням» вивести Церкву [УКЦ] зі стану анархії і об’єднати її з [Російською] Православною Церквою [9, с. 70]
У зверненні членів Ініціативної групи до Ради Народних Комісарів подавалася гнітюча картина: Рим «упосліджував» Греко-Католицьку Церкву, бо «хотів щораз більшої асиміляції нашої Церкви з латинською Церквою», полонізував її вірних. З окупацією Галичини нацистська Німеччина мала намір знищити і Греко-Католицьку, і Православну церкви. За тяжких умов Греко-Католицька Церква не мала до кого звернутися за допомогою; її традиційна орієнтація на Захід, її жах перед «революційним атеїзмом», а також брак «довір’я до розв’язки національного питання в СРСР» унеможливили тісніші зв’язки з Радянською державою. Другий, підготовлений «ініціаторами», документ – лист «До все чесного греко-католицького духовенства в західних областях України».
Під щільним контролем із боку держави Ініціативна група розгорнула широку пропагандистську кампанію з переконання духовенства в безнадійсності справи опору «возз’єднанню», доводячи безповоротність рішення влади про ліквідацію УГКЦ.
Для влади ставало дедалі очевидніше, що навіть каральні заходи не в змозі забезпечити належної масовості в акції «возз’єднання» греко-католиків з РПЦ.
На початку грудня 1945 р. радянська влада, Московський Патріархат та Ініціативна група цілком погодилися з недоцільністю подальших зволікань із офіційною ліквідацією Греко-Католицької Церкви в Галичині та її приєднанням до Російської Православної Церкви.
На зустрічі в Києві керівники РСРПЦ та РСРК відхилили пропозицію патріарха Алексія щодо простого проведення зборів по єпархіях, замість скликання собору. Тут було досягнено домовленості зібрати «собор» не пізніше 15-20 березня 1946 р., тобто «до початку весняних польових робіт» (і після проведення в Галичині виборів до Верховної Ради СРСР, які були під загрозою зриву та бойкоту з боку ОУН/УПА). З іншого боку, організатори «собору» хотіли «приурочити» його до 350-річчя Берестейської унії [2, с.131].
18 лютого 1946 р. лідери Ініціативної групи зустрілися у Львові для затвердження кандидатур учасників «собору»: 221 представника від духовенства (104 від Львівської архиєпархії, 59 від Перемиської та 58 від Станіславської єпархій) і 30 репрезентантів від мирян [13, с. 112]
Проте, з найбільшою проблемою, з якою зіткнулися організатори, була відсутність греко-католицького єпископату, без якого Собор вважався б неканонічним. Органам держбезпеки не вдалося залучити до «возз’єднавчої» кампанії жодного з ув’язнених єпископів. Московській патріархії не залишалося іншого виходу, як скористатися порадою Г. Котельника, підтриманою уповноваженим РСРК по Україні П. Вільховим і, всупереч канонам, без публічного проголошення, висвятити двох членів «Ініціативної групи» М. Мельника та А. Пельвецького на православних єпископів, що й засвідчив Синод РПЦ своїм рішенням від 19 лютого 1946 р. Керівник «об’єднавчого» процесу Г. Костельник як представник білого духовенства не міг претендувати на цей сан [4, с. 372].
У п’ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному насамперед до дрібниць «возз’єднавчому» зібранні. О 10 год. 30 хв. молебнем «О призванії Св. Духа» «собор» розпочав свою роботу. У присутності 216 представників і 19 мирян співслужили три засновники Ініціативної групи: Г. Костельник, А. Пельвецький і М. Мельник. Потім, відповідно до затвердженого на передсоборному зібранні порядку денного, ці троє перебрали на себе функції президії «собору». Два інших священики, які таємно вже стали православними, оо. Микита Павлосюк і Юрій Ванчицький, зайняли місце секретарів [2, с. 143].
Наприкінці першого робочого дня Собору було присвячено « канонічному оформленню» прийнятої напередодні ухвали. Розпочався він богослужінням, яке відправили єпископи Макарій, Нестор, Антоній і Михаїл. Символічно, що одразу після цього було відправлено панахиду за покійного митрополита А. Шептицького, що найцікавіше, потрактовано його як «предтечу православ’я в Галичині» [5, с. 464].
8 березня собор одностайно прийняв рішення:
1. анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.;
2. відірватись від римської (папської) Церкви;
3. повернутися до прадідівської православної віри;
4. возз’єднатися з Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі.
На другий день, 9 березня, «собор» розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятого рішення про «возз’єднання» з РПЦ. Засідання розпочалося спільною відправою літургії єпископами Макарієм, Нестором, Антонієм і Михайлом; владика Макарій здійснив чин «приєднання до Православної Церкви» учасників «собору». Всі учасники зібрання мали підписатися під двома основними документами – зверненням до патріарха Московського і всієї Руси Алексія і телеграмою до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи.
Третій день «собору» – Неділя Торжества Православ’я – розпочався Архиєрейською Божественною Літургією, яку відправив митрополит Йоан (Соколов) у співслужінні чотирьох православних єпископів, у т. ч. Антонія (Пельвецького) і Михаїла (Мельника). Це стало першою відкритою для сторонніх очей подією на «соборі». На ознаменування «возз’єднання» патріарший екзарх подарував до храму Св. Юра ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври. І лише 10 березня, мешканці Львова дізналися про офіційну «самоліквідацію» УГКЦ.
На третій день після закінчення «собору» на ім’я о. Костельника надійшла телеграма від патріарха Алексія з висловленням «великої радості» з приводу «довершеного торжества возз’єднання», благословенням «всіх, що возз’єдналися», і подякою організаторам Ініціативної групи «за труд по возз’єднанню».
31 березня до Києва і Москви з ухваленими «собором» документами виїхали члени президії о. Костельник, владики Антоній (Пельвецький) і Михаїл (Мельник) у супроводі о. Євгена Юрика зі Львова, о. Ісидор Лоточинського зі Станіслава і «брата» М. Матвієйка з Дрогобича. В Києві їм показали фрагменти ще незакінченого фільму «Львівський Собор». 3 квітня посланці мали зустріч із першим секретарем КП(б)У Микитою Хрущовим і головою Президії Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою. Гавриїл Костельник передав їм «Звернення Собору до Верховної Ради Української РСР» і висловив подяку урядові за допомогу і турботу, надану у цій «великій» справі «возз’єднання» і, особливо, за організацію собору.
Саме так було завершено майже дворічну підготовчу роботу правлячого режиму з ліквідації УГКЦ в Галичині. Влада не сумнівалася в легітимності рішень Львівського собору, керуючись тезою про «споконвічне» прагнення українства до єдності з православ’ям. Проте, згідно з канонами католицизму, проведення подібних церковних зібрань мало відбуватися лише за умови їхнього скликання предстоятелями Церкви й обов’язкової присутності на них представників єпископату. Однак на Львівському соборі не було жодного греко-католицького владики: весь єпископат був заарештований, сам Собор скликаний не законною церковною владою, а групою уповноважених на це радянським урядом православних священиків, що вже належали на час його проведення РПЦ. Викликає застереження й принцип «виборності» делегатів, довільно призначених членами «Ініціативної групи» після процедури фільтрації в органах спецслужб [4, с. 375].
У контексті наведених фактів стає очевидним, що Львівський собор був зініційований правлячим режимом, справляючи враження швидше політико-державного, мітингового, ніж церковного заходу. Не маючи належного канонічного обґрунтування, він позбавлений був і будь-яких юридичних підстав приймати ухвали щодо укладеної з Римом унії чи «возз’єднання» з руським православ’ям. Тож не дивно, що Українська Католицька Церква ніколи не визнавала правомочності його рішень. Однак лише 2 грудня 1980 р. на синоді єпископів УКЦ в Римі було прийнято резолюцію, яка проголошувала Львівський собор канонічно не дійсним і таким, що втратив законну силу.
Протягом наступного періоду владний режим, сконцентрувавши свої зусилля на ліквідації «залишків унії», не лише продовжував чинити тиск на стійких у вірі греко-католицьких священиків, але й вжив рішучих заходів щодо масової передачі уніатських храмів «новоправославним» громадам.
Після того, як УГКЦ опинилася поза законом, нечисленні представники її світського й монашого клиру, що залишилися на волі, перебрали на себе відповідальність за «катакомбну Церкву» в Галичині та серед величезної кількості тих своїх земляків, яких було вислано до азіатської частини СРСР. Це були не тільки ті священики, що якийсь час уникали арештів, бо пішли у підпілля та служили капеланами в УПА, але й ті, які лише про людське око залишили церкви і взялися до якоїсь державної праці, а також деякі, що з примусу «возз’єдналися» з РПЦ, але пізніше «відкликали» православ’я. Від імені ув’язнених єпископів таємне керівництво Церквою на території Львівської архиєпархії здійснював архимандрит Климентій (Шептицький), а після його арешту 5 червня 1947 р. – віце-провінціял редемптористів Йосиф де Вохт. Напередодні своєї депортації до Бельгії у грудні 1948 р. о. де Вохт передав повноваження іншому редемптористові, о. Івану Зятику. Невдовзі о. Зятика було заарештовано; 1950 року – засуджено, а в 1956 р. він загинув в одному з сибірських таборів після жорстоких тортур.
Політичні репресії проти віруючих греко-католиків, що не припинялися упродовж тривалого періоду нелегальної діяльності, не лише не змусили їх зректися своїх переконань, а навпаки, посилили послідовну й самовіддану боротьбу за поновлення права на свободу віросповідання. Попри всі згадані труднощі, УГКЦ вже вкотре в своїй драматичній історії виявила нечувану життєдіяльність та внутрішній потенціал до відродження. Незаперечним є той факт, що переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Церква зберегла не лише організаційну структуру, канонічні засади своєї діяльності, але й національно-релігійну зорієнтованість та самобутність.

Список використаної літератури:
1. Бистрицька Е. До питання про ліквідацію греко-католицької церкви (1944-1946 рр.) // Історія релігій в Україні. Праці ХІІ міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Книга 1. – Львів: Логос, 2002. – 46 с.
2. Боцюрків Б. Українська Греко – Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950). – Львів: УКУ, 2005. – 268 с.
3. Верховний архієпископ Кардинал Кир Йосиф Сліпий. – «Ювілейна книга». – 96 с.
4. Войналович В. А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940 – 1960-х років: політологічний дискурс. – К.: Світогляд, 2005. – 741 с.
5. Історія релігії в Україні / За ред. П. Яроцького – К., 2001.Т.4: Католицизм – 598 с.
6. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. – Львів: Свідчадо, 2004. – 608 с.
7. Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М. І., 2006. – Т. I. – 920 с.
8. Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М. І., 2006. – Т. II. – 804 с.
9. Мартирологія Українських Церков у чотирьох томах. – Т. 2. Українська католицька церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упорядкували і зредагували Осип Зінкевич і священник Тарас Р. Лончина. – Торонто-Балтимор: Смолоскип. – 1985. – 64 с.
10. Михайлишин М. Баженніший. Йосиф Сліпий та ідея патріярхату УГКЦ. – Львів: Свідчадо, 2007. – 192 с.
11. Пащенко В. Греко-католики в Україні: від 40-х років до наших днів. – Полтава, 2002. – 615 с.
12. Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу / В. Сергійчук – К.: Дніпро, 2001. – 496 с.
13. Стоцький Я. Держава і релігії в західних областях України 1944-1964рр..: Конфесійні трансформації в контексті державної політики 1944-1946 р. – К., 2008. – 510 с.
14. Україна і Ватикан /За заг. ред. Колодного А. – Івано – Франківськ; К., 2008. – 576 с.

Залишити відповідь