ЛІРИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ДОМІНАНТИ ТВОРУ І.ПЕРЕПЕЛЯКА «ВЕЛИКИЙ СТЕП»


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

УДК 821. 161.2: 82 – 13

Л.О. Литвинюк

аспірант Гуманітарного інституту

Київського університету імені Бориса Грінченка,

кафедра української літератури і компаративістики

 

У статті досліджується документальна повість І. Перепеляка «Великий степ» як діапазон фізичної природи української землі, її історичної пам’яті, української психоемоційності, ментальності. Увагу зосереджено на осмисленні соціальних процесів у проекції на вічні загальнолюдські цінності та проблеми, трансформації історичної правди.

Ключові слова: документальна повість, образ-символ, етноміфологема, образи-архетипи, ретроспекція, орієнтири-концепти.

В статье исследуется документальная повесть И. Перепеляка «Большая степь» как диапазон физической природы украинской земли, ее исторической памяти, украинской психоэмоциональной, ментальности. Внимание сосредоточенно на осмыслении социальных процессов в проекции на вечные общечеловеческие ценности и проблемы, трансформации исторической правды.

Ключевые слова: документальная повесть, образ-символ, этномифологема, образы-архетипы, ретроспекция, ориентиры-концепты.

The documentary story of I.Perepeliak “Large steppe”is investigated in the article as a range of physical nature of  the Ukrainian earth, It’s historical memory, of  Ukrainian emotionality, mentality. The attention concentrated on the comprehension of social processes in a projection on eternal common to all mankind values and problems, transformations of historical truth.

Key words: documentary story, character-symbol, myth, character-symbol, retrospective view.

Проза Івана Перепеляка, художній світ якої твориться на документальному матеріалі, спримається як щось побічне у його творчості, проте у ній він знаходить такі реалії, такі деталі, які відтворюють час в найвірогідніших і найправдоподібніших ознаках. Автор створює розлогу картину загальнонародної драми, знаходить для своєї оповіді такі свіжі і неповторні штрихи, деталі, які в художній белетристиці є буквально унікальними. Іван Перепеляк творчо трансформує осмислення соціальних процесів, знаходження історично правильних управлінських рішень та практичне досягнення їх втілення через  високу концентрацію художнього вислову, в якій сугестує широкий спектр філософських, морально-етичних та естетичних концептів.

Мета цього дослідження – розкрити ідейно-художній зміст документальної повісті  І. Перепеляка «Великий степ», проаналізувати образну та міфологемну системи, які структурують специфіку національного світогляду, потверджують присутність у художній свідомості міфопоетичного канону. Потреба відтворення справжньої картини літературного поступу, філософське осмислення життєвих колізій, суспільних подій та явищ, людських характерів, показ драматичної історії і складної сучасності України – ось, що є актуальним у цьому дослідженні.

Характерним ознаками документальної прози Івана Перепеляка стають виразне епічне начало, ущільнення фабульного часу, реалістична достовірність, фрагментарна композиційна організація, зображально-виражальні засоби психологічного письма і натуралістичного фактографізму:

«Після обіду стало парко. Над степом загойдалося  сизо-молочне марево» [ 7, 5].

Художня картина світу у документальній повісті «Великий степ» побудована на зображенні величі і водночас простоти героїв, показі боротьби з небайдужістю, авторському дослідженні людини, глибокому психологізмі у зображенні головного героя, утвердженні єдності людини і світу. Характерною ознакою цієї повісті є поєднання ліризму з  достовірністю, документальністю змальованих подій. Твір складається з мікрочастин, хочеться наголосити на монтажності деталей та емоційно насичених епізодах, написаний в оповідній формі, в якій присутнє авторське оповідне «я».

Конструктивними елементами психологічного письма Івана Перепеляка стають внутрішнє мовлення, описи думок персонажів, зовнішні фізичні характеристики, психологічний пейзаж, що уможливлюють всебічне розкриття індивідуально-особистісних рис і якостей людини, її моральної сутності. Реальні події і факти конкретного українського села набувають у творі узагальнююче-смислової семантики. Іван Перепеляк порушує багато проблем: держава й людина; війна й людина; збереження духовності й моральних цінностей. Основною через увесь твір проходить ідея змалювання керівника, здатного бачити перспективу, досягати своєї мети. Доля окремої людини зіставляється з долею народу. Таке ідейне спрямування зумовило і відповідну сюжетно-композиційну структуру твору. Повість – концентричної композиції з одним головним героєм, котрий централізує дію – Герой Соціалістичної Правці, голова колгоспу ім. Леніна Чуківського району Полтавської області Іван Васильович Ропавка. Саме крізь призму світобачення і світорозуміння, психологію і внутрішній світ головного героя твору письменник розгортає об’єктивно-реалістичну картину повоєнного буття українського народу, відтвореного в широкому діапазоні соціальної, ментально-психологічної та морально-етичної проблематики: «Ропавка, заклавши руки за спину, стояв коло вікна, щось обмірковував. На переніссі у нього проступили два глибокі рівчаки. Щороку, думав він, щось та допікає – то суховії насунуть, од яких поле чорніє, то дощі поллють – вродить земля, а всього врожаю не збереш, гине добро в полі. З роками навчився володіти собою, діяти за будь-яких обставин розсудливо, пам’ятаючи, що в кожному ділі головне – розважливість» [7, 10]. Людина культурна й освічена, Ропавка наділений кращими рисами: «Ропавка цікавився думкою свого заступника, так уже звик за багато років спільної праці: радитись в усьому, навіть у дрібних питаннях»[7, 120]. Особистість творча і діяльна, він змальований, однак не ідеалізовано: «Ропавку критикували за те, що в його господарстві погано запроваджується плоскоріз, дорікали за пасивність та ще й називали  «чуківським корифеєм», бо він буцімто зазнався і через те ніяк не второпає передових методів господарювання»[7, 15]. Загартовування і змужніння героя відбувається насамперед в борні з самим собою: «Важко збагнути, що ти у дев’ятнадцять років інвалід. Для твоїх однолітків стільки доріг до великого життя, а ти мусиш визнати свою немічність»[7, 63]. Головний герой живе як сьогоденням, так і минулими спогадами, які глибоко запали в його душу: «Для нього була і залишається найголовніша турбота – це хліб. Як його виростити? Він знає, щоб господарювати так, як вимагає час, треба наполегливо вчитися, постійно стежити за передовим досвідом, не відставати від науки. Оглядаючи степові простори – великий степ,– відчув турботу…»[7, 56].

Письменник зумів правдиво змалювати людське оточення і побутове середовище, в якому жив і діяв головний герой. Описуючи той чи інший епізод, Іван Перепеляк дотримується майже документальної точності щодо визначення часу, місця дії і зосереджується на зображенні людини. Письменника цікавить все: зовнішність персонажа,поведінка, настрій, його почуття й переживання: «І повела молодого солдата дорога на Урал, там він був зарахований у 374-й запасний полк, там пройшов підготовку на молодшого командира у навчальному батальйоні. Там і радісну звістку про перемогу зустрів»[7, 62].

Осібне місце відведено у повісті образу матері, яка замальовується у спогадах Івана напередодні війни і під час окупації. Вона – своєрідний образ-символ усіх матерів, яким судилося у повоєнний час не лише доглядати і виховувати своїх дітей без чоловіків, але й нести на собі увесь тягар відповідальності за відновлення зруйнованого війною господарства: «Погріла руки над плитою, поділилася горем і заплакала. Своє убоге майно Дарина вмістила в клунок. Перелякана, волосся вибилося з-під хустки»[7, 35]. Поняття материнства та родинного вогнища набувають у творі глибокого сакрального змісту та стають важливими концептами, співвіднесеними із системою національних моральних і духовних цінностей. Мати для Івана Ропавки – берегиня родинного вогнища, постійна трудівниця, виснажена важкою працею й щоденними турботами. Уміння давати усьому лад, бути гарною господинею («Дарина бадьоро поралася по господарству – випрала ганчірки і розвішала їх на дроті»[7, 55]), невсипущою трудівницею, дбати про свою родину, плекати дітей – це іманентні ознаки жінки-матері, генетично сформовані у філософії народної моралі й світоглядній системі української нації упродовж її історичного буття. Концепція жіночого характеру, втілена у художніх моделях взаємин з громадою, формує уявлення про роль жінки-матері в житті народу і як захисниці загальнолюдських духовних цінностей та ідеалів. Особливого сенсу в інтерпретації теми материнства набуває проблема відповідальності матері за життя і долю своєї дитини «– Ой лишенько, – забідкалася Дарина. – Я ж його застерігала, просила… – І Дарина заплакала, заголосила, обхопивши голову руками»[7, 43].

Автору вдалося цікаво індивідуалізувати більшість персонажів – не тільки головних, але і другорядних, рідше – епізодичних. Більшість персонажів, з якими спілкується Ропавка, зображені переважно індивідуалізовано. Так Білоус показаний головним чином у громадській та виробничій діяльності як особистість соціально активна, принципова, добра і чуйна людина: «Що воно таке, а люди стали байдужкуваті…» [7, 112]. Скромна й мало примітна ззовні ланкова Денисова («Люди казали: «Наша ланкова працює. Наче сміється». І це було так. Їй завжди хочеться все зробити, все охопити, поки гарна погода: і сіно прибрати, і буряки в кагати скласти…»[7, 96]) розкривається у всій своїй неповторності й красі – вимоглива, наполеглива, непримирима до безгосподарності: «Якби в добі було не двадцять чотири години, а вдвоє більше, все одно Денисовій і Білоусу було б мало…»[7, 95]. Автор пильно вглядається в обличчя своїх героїв, зазирає в глибини душ, змальовує сьогоднішню людину в шуканнях, у боротьбі, в суперечностях: «Біда в тім, що молоді втрачають своє коріння, забувають традиції своїх батьків і дідів»[7, 94]. Пошуки істини, пошуки правди й справедливості, відстоювання добра, непримиренність до зла – все це характерне для персонажів, яким прозаїк симпатизує. «Добре, що людям не байдуже, що так уболівають за землю. Нехай посперечаються, адже кожному хочеться, аби було як краще»[7, 12]. Вірність і відданість Батьківщині для таких людей – найсвятіший, найвищий обов’язок, який вони виконують чесно й сумлінно. «Обмірковуючи проблеми, що їх тепер необхідно розв’язувати на селі: говорили і про виховання молодих хліборобів, і про народні традиції, кращі з яких треба відродити, і про сільські професії. Адже спробуй знайти на селі бондаря, лимаря,коваля!»[7, 81]. Характерно, що все високе проявляється в житті його героїв у чомусь звичайному й буденному: їхнє покликання – сіяти зерно, косити пшеницю, що дає хліб, розводити коней. Автору важливо відтворити поведінку сільських трудівників. Це образи працьовитих людей, трохи у чомусь наївних, але наділених вродженою інтелігентністю, шляхетністю, які можна прирівнювати до кращих образів в українській літературі. В таких розповідях нема вишуканих образів чи метафор, але вони зворушують до глибини душі, тому що за кожним словом стоїть гірка правда непростого життя: « Ропавка не сам у своїх трудах і стараннях. Поруч з ним завжди були і є Ольга Денисова. Микола Бойченко, Микола Титар, Петро Порохня, Іван Коваль, Олександр Різниченко, Василь Бездітко, Анатолій Павленко, Галина Гончар, Дмитро Косик, Олександр Дениско, Микола Боровик»[7, 135]. У цьому полягає сакральність, адже людина виконує свою природовідповідну місію.

Назва повісті визначає головне філософсько-етичне русло твору, – це своєрідна етноміфологема, в якій закодований образ степу як особливого архетипу. «Словник символів» характеризує його як «символ астральний і космічний; матері-годувальниці; Вітчизни й духовності; життя; багатства; щедрості; родючості; плодючості; позитивного й негативного начала; світла й темряви; гріхопадіння; вигнання людини із раю» [8, 54]. У письменника немає розгорнутих степових описів; це, швидше, лапідарні пейзажні штрихи, які володіють високою змістовою виражальністю Степ як образ художнього простору в повісті І. Перепеляка реалізується в багатьох визначальних для цього топосу семантичних площинах. Однією із них є націософський вимір бачення степу. Образ степу в контексті повісті трактується, в першу чергу,  як метафора життя. Герої сприймають степ як втілення землі, яка дає хліб. У повісті можна виділити кілька функціональних різновидів: «степ – безмежний простір», «степ – земля, батьківщина», «степ – життя», «степ – дорога додому» , «степ – історія». Степ як природна стихія вміщує в собі і можливість первозданної недоторканності, і безмежний простір для хліборобської праці, бо доля українця нерозривно поєднується з образом жита як незнищенного життя. Філософія степу трактується у контексті екзистенційної проблематики людина-степ. Через погляди Ропавки автор моделює сутність феномену Степу як особливої географічної та космогонічної субстанції, дає змогу інтерпретувати його з точки зору особливостей функціонування символіки простору: «Сягнув зором аж до небосхилу. Великий степ…Вічний степ»[7, 136].

У повісті активізовані фундаментальні, національні образи-архетипи: степ-земля («У степу Мальцев зупинився, оглядаючи простори навколо, щось подумав, схиливши голову на мить, і несподівано став навколішки, поцілував землю:

– Оце земелька, оце земелька! її треба любити, як свою жінку…

Узяв грудку, розім’яв у долоні, поволі підвівся і знову на мить задумався, відтак проказав:

– У нас, на Уралі, немає такої землі, таких знарядь…

– Щедрих від природи земель у нас у країні мало [7, 80]).

Функціональний різновид архетипу «степ – земля, батьківщина» розкриває архетип степу як землі батьків. Як відомо, міфологема землі є породжуючим   і сприймаючим лоном, з неї народжується і в ній все зникає, вона сама мудрість, бо утримує в собі значення, пов’язане з народженням життя. Її витоки вбачаються в первісному міфі, а багатогранне втілення – ще в  архаїчному ритуалі,її основоположна роль відчутна на всіх стадіях землеробської культури: «Більша частина зернових посівів розташовується в посушливій зоні. А де волога є, часто не вистачає тепла. Значить, багато тут не візьмеш без праці і турбот, без любові до землі. Треба перш за все, щоб поле було у надійних руках. Я біля землі майже вік звікував і знаю, що земелька, як рідна мати – вона і годує, і пригріє»[7, 68].

Архетип «степ – історія» відтворює автор, милуючись, прославляючи природу через призму світобачення головного героя: довоєнні степові пейзажі: «Повертаюся додому, коли сонце уже зачепилося за вершечки тополь. Зблякле вечорове проміння ще густо сіялося, а зі степу од Коломака вже війнуло вільгістю»[7, 19], під час війни: «Повернуло на листопад 1942 року. Зі степу повіяло осіннім холодом» [7, 32];[ «Вибігла за село, де починався степ. Наче було тихо, але вдалині вже стугоніла земля під важкими гусеницями танків»[7, 42], післявоєнні: «Їдучи степом, пригадав, що саме ці місця колись були заміновані», «Степова дорога тулилася до лісосмуги, що чорною стіною підіймалася до неба».

Функціональний різновид архетипу «степ – дорога додому» концентрує в собі постійний рух вперед, подолання перешкод, радість і тугу, що охоплює автора: «Повертаюся додому, коли сонце уже зачепилося за вершечки тополь», «Зблякле вечорове проміння ще густо сіялося, а зі степу од Коломака вже війнуло вільгістю», «На степовій дорозі помітив пішохода».

Смислове навантаження архетипу «степ – життя» полягає у відчутті єдності з предками, яке охоплює поета в рідному степу, підкреслює його любов, турботу, переживання за сьогодення, незгасиму пам’ять про минуле , віру у майбутнє: «Зерно в степу почало стікати, тож треба рятувати хліб», «То суховії насунуть, од яких поле чорніє, то дощі поллють – вродить земля, а врожаю не збереш, гниє добро у полі», «Над степом у прозорій блакиті, поволі описуючи коло, з’явився лелека. За ним потяглося п’ятеро менших. Покружляли над степом і полинули за обрій», «Оглядаючи степові простори – великий степ, – відчув турботу», «Останній листок відлетів од клена і повіявся опустілим степом» [7, 119].

Досліджуючи поняття архетипу «степ» та його функціональних різновидів, можемо твердити про його архетипне значення, закоріненість у «колективну підсвідомість» виявляється в різноманітній символіці, зверненій до давніх вірувань та міфології. За рахунок цього архетипний образ набуває глобального звучання, апелює до генетичної пам’яті предків –  зведення національного культурного феномену до лаконічного знаку-виразу розкриває перед нами митця, зануреного в саму гущу народного життя, здатного до алегоричного мислення та узагальнень. Саме у повсякденному, здавалося б монотонному житті селянина художник знайшов зміст і усвідомлення себе.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бовсунівська Т. В. Міфологема як резистентний складник літератури / Т. В. Бовсунівська // Дивослово. – 2010. – № 8. – 49–52с.

2. Войтович В. Українська міфологія /В. Войтович. – К. : Либідь, 2005. – 664с.

3. Воропай Т. С. Національна ідентичність. Від упорядника // Національна ідентичність. Хрестоматія / Т. С. Воропай. – Харків : Крок, 2002. –7 – 8с.

4. Гриценко О. Радянська міфологія в Україні та українська радянська нація / Гриценко О // Національна ідентичність: Хрестоматія. – Харків : Крок, 2002. –213 – 222с.

5. Дзюба І. М. Розмова з добою на краю прірви / І. М. Дзюба // Вечерний Николаев. –2008. – 21 августа. –. 4с.

6. Іван Перепеляк. Матеріали до вивчення творчості поета в курсі «Українська література» для учнів загальноосвітніх шкіл та студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації: Методичний посібник / Передмова О. В. Ковалевського; Упорядкування В. І. Ковальова.– Х. : Майдан, 2002.–196 с.

7. Перепеляк І. М. Великий степ : Докум.повість / [Худож. О. С. Литвинов]. – Х. : Прапор, 1987. – 136с.

8. Словник символів / [Потапенко О., Дмитренко М., Потапенко Г., Куйбіда В., Коцур В.].К. : Народознавство. 1997. – 156с.

9. Сніжко В. В. Україна: природа та психологія етносу / Сніжко В. В., Кононенко М.П.  –   К., 2006.  – 112 с.

10. Українські традиції / Упоряд. та передмова О.В. Ковалевського – Харків: Фоліо, 2004. – 573 с.

 

 

Залишити відповідь