Комунікативна роль часових форм дієслів для вираження “особистого” та “колективного” у політичних промовах (на матеріалі виступів американських президентів)

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

УДК 811.11’42

А.М. Гузак

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, м.Чернівці

 

У статті розглядаються особливості вживання часових форм дієслів, які слугують для вербального вираження “особистого” та “колективного” у політичному дискурсі. Робота виконана на матеріалі політичних промов американських президентів від повоєнного періоду і до сьогодення. У результаті проведеного дослідження робиться висновок, що часові форми дієслів для вираження особистого та колективного у політичних промовах маркуються на лексико-граматичому рівні, перш за все, формами теперішнього, минулого та майбутнього часу.

Ключові слова: політичний дискурс, політична промова, комунікативні стратегії і тактики, лексико-граматичні маркери, часи, дієслова, займенники.

В статье рассматриваются особенности употребления временных форм глаголов, служащих для вербального выражения “личного” и “коллективного” в политическом дискурсе. Робота выполнена на материале политических речей американских президентов от послевоенного периода до настоящего времени. В результате проведенного исследования делается вывод, что временные формы глаголов для выражения “личного” и “коллективного” в политической речи маркируются на лексико-грамматическом уровне прежде всего, формами настоящего, прошедшего и будущего времени.

Ключевые слова: политический дискурс, политическая речь, коммуникативные стратегии и тактики, лексико-грамматические маркеры, времена, глаголы, местоимения.

The article looks at the peculiarities of use of the tense forms of the verbs for the verbal expressions of the “personal” and “collective” in the political discourse. The work is based on the political speeches of American Presidents from the post-war period to nowadays. The investigation results in the conclusion that the tense forms of the verbs, used to express “personal” and “collective” in the text, on the lexico-grammatical level are marked by the forms of Present, Past and Future Tenses.

Key words: political discourse, political speech, communicative strategies and tactics, lexico-grammatical markers, tenses, verbs, pronouns.

 

 

Дослідження політичного дискурсу — його змісту, особливостей та функцій — відноситься до найбільш актуальних завдань сучасного мовознавства. Його вивченням займались як закордонні, так і вітчизняні вчені-лінгвісти: В.М. Аміров, А.М. Баранов, Е. Бенвеніст, Р. Водак, М. Гайдегер, Т.А. ван Дейк, В.З. Дем’янков, М.В. Ільїн, Г.Г Почепцов, Я. Торфінг, Н. Ферклоу, М. Фуко, П. Чілтон, А.П. Чудінов, К. Шафнер, О.І. Шейгал та ін. Однак, не зважаючи на підвищений інтерес до феномену політичного дискурсу, загальноприйнятого визначення даного явища поки що немає.

Т. ван Дейк вважає, що “політичний дискурс – це клас жанрів, обмежених соціальною сферою, а саме політикою” [2]. На його думку, дискурс є політичним, коли він супроводжує політичний акт в політичній обстановці. За Н.Н. Мироновою, політичний дискурс – це “сукупність текстів, в яких відображається політична і ідеологічна практика держави, окремих партій та течій в певну епоху” [6, с. 344]. О. І. Шейгал в монографії “Семіотика політичного дискурсу” дає більш детальне пояснення і виділяє два підходи до розуміння даного поняття. Відповідно до першого з них, політичний дискурс розглядається як інституціональний, що утворює “сукупність усіх мовленнєвих актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які базуються на певних традиціях та перевірені досвідом” [11, с. 22]. Відповідно до другого підходу, інституціональність кваліфікується як одна із системотвірних ознак політичного дискурсу, «що дозволяє включити в межі політичного дискурсу ширше коло явищ мовної дійсності, які входять до сфери як інституціонольного, так і неінституціонального спілкування, якщо до сфери політики відноситиметься хоча б один з трьох складників: суб’єкт, адресат або зміст спілкування» [11, с. 33].

У нашому розумінні політичний дискурс — це дискурс, який створюється політиками, головною детермінантою якого є боротьба за владу, її збереження, здійснення або перерозподіл. Мова в політиці реалізує декілька пов’язаних між собою функцій, основною з яких є персуазивна — регулювання світогляду і поведінки громадян. Визначальною ознакою політичного дискурсу є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту — спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенційний характер. Оскільки інтенційну базу політичного дискурсу складає боротьба за владу, тому зміст політичної комунікації можна звести до трьох складових: формулювання та роз’яснення політичної позиції (орієнтація), пошук та згуртування прибічників (інтеграція), боротьба з супротивником (агресія як прояв агональності).

Метою даної статті є визначення темпоральної специфіки політичної ораторської промови та виявлення особливостей вживання часових форм дієслів для вираження “особистого” та “колективного” на лексико-граматичному рівні у політичних промовах. Поставлена у роботі мета  передбачає вирішення таких завдань:

– визначення поняття “політична промова” та виявлення її основних характерних ознак;

– визначення ролі особових та присвійних займенників у вираженні “особистого” та “колективного”;

– дослідження особливостей вживання часових форм дієслів при вираженні “особистого” та “колективного”.

Об’єктом статті є вербальна репрезентація “особистого” та “колективного” у політичній промові за допомогою часових форм дієслів.

Предметом − особливості вживання особових займенників I/we, присвійних займенників (my, mine, our, ours) та форм теперішнього, минулого і майбутнього часу для вираження “особистого” та “колективного”.

Матеріалом  дослідження є 58 політичних промов американських президентів від повоєнного періоду і до сьогодення. Приклади для аналізу відбиралися шляхом суцільної вибірки і загалом складають 4820 слововживань.

Політична ораторська промова розглядається нами як текст, занурений в мовну ситуацію і далі в соціально-політичний контекст, і, як слушно зазначає І.Б. Морозова, “об’єднує дві функції: функцію повідомлення інформації і функцію впливу” [7, с. 64]. Політична промова як тип політичного дискурсу – це публічний виступ, який знаходиться в центрі суспільного життя, відіграє помітну роль в суспільних відносинах, формуванні публічної опінії та є ефективним засобом для одержання визнання та демонстрації лідерства. Структурно-морфологічний аспект політичного виступу має такі особливості: в його основі лежить трихотомічна структура античної риторики — вступ, основна частина і висновок [4, с. 7]. Вступ орієнтований на слухача; основна частина — на інформаційний аспект і будується на використанні про- і контраргументації відповідно до часової системи координат: минуле є причиною ситуації в теперішньому часі, яку можна перетворити на благополучне майбутнє. Висновок розрахований на сприйняття, він підбиває підсумки сказаного. Політичний виступ, темою якого є розв’язання певної проблеми, модифікує цю модель. Як правило, у вступі та (або) на початку основної частини чітко визначають проблему, далі називають причини, що викликали її, і заходи для її подолання, у висновку міститься заклик усунути проблему запропонованими засобами [10, c. 195].

До основних характеристик політичної ораторської промови традиційно відносять: а) дистанційність та наявність здебільшого масового адресата, що зумовлено сьогоденним потужним розвитком засобів масової інформації; б) домінуючу роль фактора емоційності та значну питому вагу фатичного спілкування; в) смислову невизначеність, пов’язану з фантомністю ряду денотатів, адже політики переважно висловлюють думку в узагальненому плані, коли певні знаки політичної мови не мають реального денотата; г) використання маніпулятивних стратегій, проявом яких є навмисне ухиляння, натяки, посилання, коли сенс розмови буде зрозумілим лише певному адрасату; д) театральність, необхідність політиків працювати на публіку, привертаючи до себе увагу за допомогою створеного іміджу; є) динамічність мови політики, що зумовлено відбиттям напруженої реальності та зміною політичної ситуації [3, с. 34-42].

Найважливішою функцією політичної ораторської промови є функція політичної пропаганди, переконання та впливу, а її успіх залежить наскільки вона співзвучна з масовою свідомістю. На попередньому етапі роботи було встановлено, що серед мовних засобів, що сприяють встановленню контакту з аудиторією, чільне місце посідають особові та присвійні займенники, які слугують своєрідними маркерами “особистого” та “колективного” у політичній промові. Вживання особових займенників I/we та присвійних займенників my, mine, our, ours у промовах американських президентів є також засобом виявлення ставлення мовця до адресата, статусу адресанта/адресата, засобом кодування різних аспектів комунікативних інтенцій мовця.

Зауважимо, що під “особистим” у роботі розуміється все, що відноситься до мовця, під “колективним” − все, що пов’язане з народом країни, населенням, та урядом. Досвідчений політик-оратор у своїх промовах уміло поєднує висловлювання про себе (особисте), у потрібному місці і в потрібний момент об’єднує себе з усім населенням країни чи окремими його верствами, урядом (колективне).

За допомогою особового займенника we та присвійного займенника our, політик-оратор презентує себе як пересічного громадянина, представляє ідею спільної праці, акцентує увагу адресата на наявності спільних проблем, які потрібно вирішувати спільними зусиллями. Таким чином, вживаючи подібні займенники, відбувається не тільки звернення до масового слухача, але і вираження колективного. Все це надає промові театральності, емоційності, фантомності. Наприклад:

Each time we gather to inaugurate a President we bear witness to the enduring strength of our Constitution. We affirm the promise of our democracy. We recall that what binds this nation together is not the colors of our skin or the tenets of our faith or the origins of our names. [12]

Використання прономінальних форм першої особи множини має особливе значення, тому що вони допомагають створити і передати атмосферу взаєморозуміння між промовцем і слухачами, дають змогу політику реалізувати свої цілі: звертатися до різних груп населення, встановлювати зв’язки в межах групової свідомості залежно від своїх намірів, формувати почуття спільності, залучати адресатів на свій бік, прямо звертаючись до них і побічно представляючи себе та свою програму. Відповідно до прийомів ідентифікації та інтимізації використання особового займенника we та присвійного займенника our пов’язане з оцінністю. Говорячи We/Ми та our/наш, політики застосовують лише позитивну конотацію, а політичного противника характеризують у негативному плані.

At such a time in history, we who are free must proclaim anew our faith. This faith is the abiding creed of our fathers. This faith rules our whole way of life. It decrees that we, the people, elect leaders not to rule but to serve. It asserts that we have the right to choice of our own work and to the reward of our own toil. And it warns that any man who seeks to deny equality among all his brothers betrays the spirit of the free and invites the mockery of the tyrant. [12]

У процесі роботи з’ясовано, що конструкції з особовим займенником I та присвійними займенниками my/mine сприяють більш повному і експліцитному вираженню особистого. Особовий займенник I позиціонує президента як сильну особистість і політика, який здатен впоратись з державними проблемами і вивести країну на новий рівень.

A President is neither prince nor pope, and I don’t seek a window on men’s souls. In fact, I yearn for a greater tolerance, an easy-goingness about each other’s attitudes and way of life. I do not mistrust the future; I do not fear what is ahead. [12]

З іншого боку, встановлено, що вираження особистого та колективного також вербалізується на рівні часових форм дієслів. Поняття часу є одним з основних лінгвістичних понять. В останнє десятиліття час вивчається як універсальне когнітивне утворення, втілене в мові й дискурсі (В.П. Зінченко, Л.М. Любинська й С.В. Лєпілін), і як національно-культурне явище (Ю.С. Бєлозьорова, В. Eванс, Р. Нуньєз, А.М. Приходько, О.С. Яковлєва, K. Яшчоут) [1, с. 3]. Під граматичним часом у граматиці зазвичай розуміють відношення моменту дії, що позначається дієсловом, до моменту мовлення [8]. Головною особливістю поняття часу є його дуальність: час є або таким, що дистанціює суб’єкт і об’єкт спостереження, або таким, що залучає суб’єкт спостереження до формування образу об’єкта, що спостерігається (В. Еванс, В.С. Степін, Л.Ф. Кузнецова, М.К. Мамардашвілі, В.О. Лефевр), тобто, з одного боку, час орієнтований на фізичні явища (об’єкти), та, з іншого, – залежить від індивіда [1, с. 11]. Свідомість людини активно відображає події, що відбуваються протягом часу, і передає насамперед дієсловом, категорійним значенням якого є процесуальність у широкому розумінні. Отже, темпоральне значення є невід’ємним від дієслова.

В англійській мові прийнято розрізнювати чотири групи часових форм дієслова: неозначену (Indefinite), тривалу (Continuous), перфектну (Perfect), перфектно-тривалу (Perfect Continuous), кожна з яких, у свою чергу, включає  форми минулого (Past), теперішнього (Present), майбутнього (Future) та майбутнього з точки зору минулого (Future-in-the-Past), за вийнятком групи Perfect Continuous, яка вміщує лише дві форми — теперішню перфектно-тривалу (Present Perfect Continuous) та минулу перфектно-тривалу (Past Perfect Continuous). Отже, дію в теперішньому часі в англійській мові можна виразити за допомогою наступних чотирьох форм: простого теперішнього / неозначеного часу (Present Indefinite/ Simple), теперішнього тривалого часу (Present Continuous / Progressive), теперішнього доконаного / перфектного часу (Present Perfect) і теперішнього перфектно-тривалого часу (Present Perfect Continuos / Progressive) [5, с.13]. Це стосується також майбутньої і минулої дії. Носіям мови важливо не тільки, коли відбувається дія, але і її процес та кінцевий результат. У нашому досліджені, для зручності аналізу особливостей вживання часових форм дієслів для вираження особистого та колективного, ми опиратимемось на часову вісь, умовно поділивши її на три відрізки, кожен з яких репрезентує відповідно теперішній, минулий і майбутній час.

Встановлено, що вживання теперішнього часу практично однакове при вираженні особистого (59,37 %) і колективного (60,79 %), і значно переважає над іншими часовими формами (див таб.1). Форми минулого часу зустрічаються частіше для вираження особистого. Наприклад:

I was in Independence, Missouri, in June 1950, when Secretary Acheson telephoned me and gave me the news about the invasion of Korea. I told the Secretary to lay the matter at once before the United Nations, and I came on back to Washington. [12]

Американські політики досить часто говорять про свій досвід, свою діяльність і досягнення. Зауважимо, що характерною рисою американської лінгвокультури є чітко виражене переважання минулого особистого досвіду [9, с. 11].

Грунтуючись на порівняльному аналізі частотності вживання часових форм дієслова, у роботі зроблено висновок, що форми майбутнього часу зустрічаються рідше (8,2 % для вираження особистого і 17,60 % для вираження колективного), але виконують досить важливу роль. За їх допомогою промовець здійснює орієнтацію аудиторії на майбутнє, втілює прагнення вселити впевненість у світлому майбутньому країни і своїй ролі у цьому. Наприклад:

We shall respect our treaty commitments. We shall support vigorously the principle that no country has the right to impose its will or rule on another by force. We shall do our share in defending peace and freedom in the world. But we shall expect others to do their share. [12]

Порівняльні характеристики вживання часових форм наведено у таблиці 1.

Таблиця 1

Питома вага відносного вживання часових форм дієслів для вираження “особистого” і “колективного” у промовах  американських президентів від повоєнного періоду і до сьогодення

Теперішній час

Минулий час

Майбутній час

Особисте

Колективне

Особисте

Колективне

Особисте

Колективне

кількість

963

1944

526

691

133

563

частота вживання у процентному співвідношенні (%)

59,37

60,79

32,43

21,61

8,2

17,60

 

Аналіз особливостей вживання часових форм дієслів для вираження особистого і колективного у політичних промовах показав, що кожна дія, позначена дієсловом-присудком, може характеризуватись як одночасна з моментом мови (теперішній час), що передує йому (минулий час) або як майбутня дія (майбутній час). Відсоток розбіжності у вживанні теперішнього часу для вираження особистого та колективного не значний (1,42 %), на відміну від процентної різниці у частоті вживання минулого і майбутнього часу для вираження особистого та колективного, що становить відповідно 10,82 та 9,4 %.

Отже, можна зробити підсумок, що у промовах американських президентів “колективне” домінує над “особистим”. Це проявляється на лексико-граматичному рівні у вживанні специфічних форм дієслів і типових займенників. Президент, виступаючи представником інституту влади, озвучує інтереси своєї країни, народу, уряду. Він виступає не від свого імені, а від імені усієї держави, цілком зрозумілим стає той факт, що особисте для нього стає неважливим, другорядним. Прагнення і вміння політика об’єднати себе і аудиторію реалізується за допомогою граматичних конструкцій з особовим займенником We та його присвійними формами.

Підсумовуючи результати дослідження варто зазначити, що політична  комунікація пов’язана з різноманітними формами лінгвістичної маніпуляції та мовленнєвої тактики, які уможливлюють управління свідомістю і контроль над менталітетом широкого загалу. Тексти політичних промов дуже часто носять характер реклами і в даному аспекті вони представляють інтерес для лінгвістів не лише в рамках локуції, іллокуції та перлокуції, а й на рівні перлокутивного ефекту, адже мають зацікавити, мотивувати і привести до певних дій адресата. Політична промова потребує подальшого глибинного вивчення. Виділення та комплексний опис базових лінгвокультурних концептів англомовних політичних діячів є перспективою наших подальших досліджень.

Список літератури

  1. Бондаренко Є.В. Еволюція поняття часу в англійській мові та дискурсі: Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.04 / Є. В. Бондаренко // Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2012. – 35 с.
  2. Дейк ван, Т. А. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. / Сост. В.В. Петрова; Под ред. В.И. Герасимова; Вступ. ст. Ю.Н. Караулова и В.В. Петрова. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.
  3. Демьянков В.З. Политический дискурс как предмет политологической филологии / В.З. Демьянков // Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования.  – М., 2002. –№ 3. – С. 32 – 43.
  4. Діденко М.О. Політичний виступ як тип тексту (на матеріалі виступів німецьких політичних діячів кінця 20 століття): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.04 / М.О Діденко // Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. − Одеса, 2001. − 14 с.
  5. Крылова И. П., Крылова Е. В. Практическая грамматика английского языка. Учебное пособие. / И.П. Крылова, Е.В. Крылова — 2-е изд., перераб. — М.: «ЧеРо», при участии издательства «Юрайт», 2001. − 292 с
  6. Миронова Н.Н. Об изучении оценочного дискурса в современной лингвистике // Лингвистика на исходе ХХ века: итоги и перспективы. Тезисы междунар. конф. М.: МГУ, 1995. Т. 2. С. 344–345.
  7. Морозова І.Б. Парадигматичний аналіз структури і семантики елементарних комунікативних одиниць у світлі гештальт-теорії: Монографія / І. Б. Морозова. − Одеса: Друкарський дім, 2009. – 384 с.
  8. Павленко Г.М. Лінгвістична категоризація часу / Г. М. Павленко // Держава та регіони: науково-виробничий журнал. – Запоріжжя: Гум. ун-т “ЗІДМУ”, 2008. – № 1. – С. 49 – 53.
  9. Саунина Е. В. Способы воздействия в речи руководителей государств (на материале выступлений государственных деятелей России и США): Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.19 / Е. В. Саунина // Саратовский государственный университет им. Н.Г. Чернышевского. – Саратов, 2012. – 21 с.
  10. Семенюк О. А. Основи теорії мовної комунікації / О. А. Семенюк // Навчальний посібник. − К.: ІнЮре, 2009. − 276 c.
  11. Шейгал Е. И. Семиотика политического дискурса. – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2004. – 326 с.
  12. Presidential Speech Archive [електронний ресурс] – Режим доступу:  http://millercenter.org/president/speeches.
Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь