Історичний аспект формування конституційного права на свободу думки і слова

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У даній статті здійснено дослідження історичного походження, закріплення та розвитку конституційного права на свободу думки і слова.

In this article describes historical genesis, interpretation and developening constitution right which is freedom of speech and thought.

Перелік ключових слів: історія, права, свобода думки, свобода слова, свобода друку, засоби масової інформації, конституція, культура.

 

Право на свободу думки і слова, як будь-яке інше конституційне право не виключає історичний аспект свого становлення. В різні періоди функціонування держави України та загалом усіх держав світу, свобода думки і слова займала особливе місце серед інших прав та свобод людини і громадянина. Також підходи до тлумачення і розуміння даного права різнилися між собою в залежності від пройденого етапу буття, тих чи інших сутичок чи війн, і нарешті – від світогляду самих підвладних та керуючих верств населення. Останнє є яскравим проявом застосування філософського (діалектичного) методу трактування суті свободи як загального явища та свободи думки і слова як більш конкретного. Це пояснюється тим, що як я вже зазначала, поняття свободи носило неоднозначний характер, через що різні філософські школи та різні філософи намагалися по-різному зрозуміти сутність свободи. Розбіжність думок має широкий прояв: від абсолютизації свободи, що зводилась до відсутності будь-яких обмежень у діях людини, аж до розуміння свободи як виключно внутрішнього стану особи, що звужувалось до твердження, начебто свобода людини існує тільки в ній самій, а отже, у навколишньому світі все детерміновано і людина на розвиток подій повпливати ніяким чином не в змозі.

До провідних дослідників, які у своїх наукових працях досліджували тематику даної статті слід віднести Алексєєву Л.М., Волкова А.Г., Гуцало Л., Єфремова С.О., Левченка К.Б., Настечко К.О., Орлова В.І., Пазенок А.С., Сікалова В., Тихонову Є.А., Тунян Н.Т. та інших.

Вважається, що початок до законодавчого унормування громадянських свобод, що включають в себе свободу думки і слова, проклав «Білль про права» 1689 року. Англійський акт не тільки обмежував владу короля, але й гарантував свободу слова на засіданнях Парламенту та недопустимість переслідування за висловлені судження. Найважливішою частиною свободи думки і слова вважалася свобода поширення інформації, яка може вплинути на результат виборів або роботу уряду. Для кращої поінформованості виборці мали ознайомлюватися з різними поглядами. Інакше кажучи, поняття плюралізму було взяте до вжитку лібералами саме наприкінці ХVІІ століття, у Британії [1].

Ліберальні мислителі, починаючи з Жан-Жака Руссо, відмічали важливість навчання культурі слова [2, c. 4]. З культурної точки зору, свобода слова наближається до незалежного розвитку власних уявлень людини, самостійного формулювання нею власних цілей і переконань. Люди повинні не лише мати свободу суджень, але й використовувати її для зваженого вибору. Особливо це стосується політичних діячів, які формують подальшу стратегію розвитку держави і як законодавці повинні володіти не лише культурою слова, але й думки, яка має бути сформована свідомістю людини.

У широкому розумінні свобода думки і слова призначалася для пошуку істини. Джон Стюарт Мілль у середині позаминулого століття стверджував про особливе зло придушення думок, тому що «знедолюється все людство, і ті, хто проти цієї думки, – ще більше, ніж її прибічники». «Якщо думка правильна, вони позбавлені можливості замінити неправду істиною; якщо хибна, втрачають чіткий образ і живе враження істини, відтіненої неправдою. Повна свобода висловлювань – необхідна умова, щоб виправдати претензії на істину», – стверджував британський філософ.

У той момент, коли у пошуки істини почала проникати неправда, етичний бік свободи думки і слова взяв гору над утилітарним поглядом. Вже французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року підкреслює, що припустимі лише такі обмеження на свободу думки і слова, які мають вимушений і морально виправданий характер. Вже тоді спостерігалась суперечність політичних і культурних аспектів.

Українські історики, філософи, діячі, науковці теж мали своє уявлення про свободу думки і слова. Для прикладу, Драгоманов М.П. розглядав свободу слова як одну з обов’язкових конституційних норм, причому зробив вагомий особистий внесок у реалізацію цього принципу «як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі» [3, с. 464]. Прагнучи, за словами професора Р. Іванченка [4], допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства, Драгоманов М.П. розробив у 80-х роках ХІХ століття федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії.

Не можливо не відмітити історичні погляди М.С. Грушевського, який перш за все, з правами людини пов’язує свободу думки і слова, свободу мирних зібрань та громадських об’єднань, тобто громадсько-політичні права людини, а також свободу віросповідання. Концентровано сформульовані дані права в наступному абзаці: «Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свободно всілякі справи, зв’язуватися з товариства і союзи, не питаючись на те нічийого дозволу, наявність прямого виборчого права громадян. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свободно переходити з однієї віри на другу» [5, с. 245-246].

Свободу слова слід відрізняти від уседозволеності, яка своє ідеологічне обґрунтування отримала у філософії анархізму. Ознакою вседозволеності є відсутність у соціальній свідомості пріоритету національних інтересів. Таке суспільство не захищено від деструктивних комунікативних впливів. У результаті воно управляється ззовні, що виражається у відсутності самостійної політики. При цьому комунікативна залежність є результатом економічної та політичної залежності [6, с. 96-99].

Конституція Пилипа Орлика 1710 року була однією з перших у Європі та визначала свободу як найвищу цінність. Акцент у цьому документі поставлено саме на захисті прав та вольностей народу (війська Запорізького) [7, с. 199-200], демократичних традицій українського козацтва, хоча окремо про свободу думки, слова чи друку тут ще не йдеться.

Тим часом, у роки революції (1848-1849) в Німеччині було здійснено спробу розширити французький варіант правового кодексу Наполеона. Під час дискусії у Франкфуртській церкві Св. Павла розглядати теми державного рівня: обов’язкове шкільне навчання, захист меншостей, недоторканність житла, соціальні проблеми незахищеності незаможних і захисту прав робітників. І хоч Національні збори було розпущено і німецька революція зазнала поразки, деякі питання відобразились у конституціях німецьких земель. Завдяки ліберальному руху, насамперед буржуазії, в життя втілено тези свободи та рівності особи. Унаслідок індустріальної революції постала нова проблема: чисельності робітників зростала, їхні вимоги щодо охорони праці набували важливого значення в процесі розвитку капіталістичного виробництва. Це сприяло прийняттю королем Конституції 31 січня 1850 року у Прусії [8, с. 17]. Відповідно до якої він зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Конституція приділяла велику увагу правам та свободам громадян, серед яких гарантувала право на свободу зібрань, думки, слова, друку тощо.

ХІХ ст. стало часом поступового утвердження права на свободу друку та принципу відкритості влади в більшості європейських країн. Причина, через яку лише у ХІХ ст. оприлюднення та поширення відомостей набуває важливого  значення, коріниться, на думку дослідників другої половини ХІХ ст., головним чином у тих радикальних змінах, що їх спричинила Французька буржуазна революція. Великий вплив на розвиток гласності мало також відродження  економічного життя, процвітання виробництва. Держава ХІХ ст. потребувала  безпосередньої участі громадян у здійсненні своїх функцій [9, c. 820].

У Веймарі 1919 році Установчі збори прийняли Конституцію Веймарської республіки. У ній вперше було законодавчо закріплено формулу соціально-правової держави, Німеччину проголошено буржуазно демократичною республікою. Конституція декларувала недоторканність особи і приватної власності, рівність усіх громадян перед законом незалежно від статі і походження, таємницю листування, а найголовніше слободу думки і слова тощо. Населенню було надано гарантії соціальних прав, зокрема профспілки отримали право укладати колективні договори та організовувати страйки на підприємствах; у територіальних округах мали сформуватися виробничі ради із представників адміністрації та робітників. Загалом ця Конституція на той час була зразком конституції передової демократичної держави [8, с. 18].

У 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН було проголошено і затверджено Загальну декларацію прав людини і громадянина. Декларація стала одним із вагомих документів сучасності, де великий акцент ставився на правах людини і громадянина, серед яких міститься право на свободу думки і слова. На сьогоднішній день Декларація ратифікована більшістю країн світу, у тому числі й Україною у 1997 році.

У 1966 році ООН був ухвалений Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який являється основоположним міжнародно-правовим документом у галузі міжнародного захисту прав і свобод людини та громадянина. Даний Пакт проголошує захист прав на свободу думки, совісті та релігії, права дотримуватися своїх думок і вільно їх висловлювати, права на таємницю кореспонденції та на невтручання в особисте життя, проголошує боротьбу будь-якої пропаганди війни та виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства.

На території як України, так і Росії перші офіційні згадки про свободу думки і слова пов’язані з прийняттям Олександром І у 1804 році цензурного статуту, проте протягом усієї подальшої історії критики відзначали розбіжності між декларованою свободою і реальним станом справ.

На відмінну від інших держав світу в Україні здійснювалось багато спроб конституційного та законодавчого закріплення і реалізації права на свободу думки і слова. Доказом того, можна вважати факт наявності громадян, які боролися за свої права, зокрема й за «право знати». Рух за права людини в СРСР розпочався саме з руху за свободу слова та гласність. Днем народження правозахисного руху в країні «світлого майбутнього» вважається «мітинг гласності», що відбувся 5 грудня 1965 р. на пушкінській площі в Москві [10, с. 208]. Демонстранти тримали в руках плакати з лозунгами: «Вимагаємо гласності суду над Синявським та Даніелем!» та «поважайте радянську конституцію!» [10, с. 218].

У статті 18 розділу «Українці й їх права» Основного Закону 1905 року, що був підготовлений Миколою Міхновським та іншими членами УНП, йшлося про право кожного українця на свободу оголошувати свої думки й пересвідчення всяким способом, стаття 22 давала кожному вільний доступ до науки і навчання, стаття 23 встановлювала свободу друкованого слова та заборону цензури, стаття 26 декларувала право кожного звертатись до влади з петиціями, підписаними одним або багатьма, стаття 27 проголошувала недоторканність таємниці листування [11, с. 76-77].

Іншим важливим документом у сфері розвитку свободи думки і слова в Україні стала Конституція УНР 1918 року [11, с. 106]. Стаття 17 розділу ІІ, що мала назву «Права громадян України», містила положення, яке не обмежувало громадян в правах слова, дурку, сумління, стаття 16 гарантувала таємницю листування [12].

За період гетьманату Павла Скоропадського закони про тимчасовий державний устрій України 1918 року містили розділ «Права та обов’язки українських козаків та громадян», які визначали, що кожен може в межах, установлених законом, висловлюватися і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами [11, с. 118].

Наступним, вкрай важливим етапом правового закріплення свободу думки і слова в Україні, став проект Основного Державного Закону УНР 1920 року, запропонований Всеукраїнською Національною Радою після фактичного переходу влади до С. Петлюри 15 листопада 1919 року. Даним проект передбачав свободу преси, заборону попередньої цензури та концесійної системи видання періодики, гарантувалася таємниця листування, охорона інтелектуальної праці, а також право вносити петиції до органів державної влади та самоврядування. Попри це, у даному проекті документу було вперше введено обмеження цих прав – артикул 52 передбачав можливість у разі надзвичайного стану тимчасового припинення дії частини громадянських прав, зокрема таємниці листування (артикул 35), свободи друку та преси (артикули 33 і 34) [11, с. 134].

В 1919 році у Харкові було прийнято Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – Конституція УРСР), яка ґрунтувалася на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Стаття 24 цієї Конституції гарантувала працюючим дійсну свободу висловлення думок [11, с. 180]. Але, як відомо, то був період грубого порушення прав і свобод українців, включаючи такі важливі, як свобода слова і преси, свобода поширення інформації в будь-якій формі, таємниця листування та іншої кореспонденції тощо [13]. Цю Конституцію можна назвати більш політичною, ніж правовою.

Наступна Конституція УРСР була прийнята у 1937 році, яка за своєю суттю майже нічим не відрізнялась від попередньої. У статті 124 даної Конституції УРСР закріплювалися гарантії всім громадян УРСР, а саме свободу слова, друку та таємницю листування [11, с. 193].

Ще одна Конституція радянської доби була прийнята у 1978 році, стаття 48 якої гарантувала свободу слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, які забезпечувалися широким розповсюдженням інформації, можливістю використання преси, телебачення і радіо. Стаття 54 гарантувала таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень [11, с. 249-250].

В Конституції незалежної України, яка була прийнята 28 червня 1996 року, право на свободу думки і слова закріплюється у статті 34, в якій положення конкретизуються та деталізуються в багатьох законах і підзаконних нормативно-правових актах, таких як: Закони України «Про інформацію», Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України «Про телебачення і радіомовлення», постанова Верховної Ради про підсумки парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні» та інші [14, с. 44].

Двадцяте століття стало прогресивним етапом розвитку свободи думки і слова через засоби масової інформації (далі – ЗМІ). Парадоксальним чином ця свобода – принаймні в Європі та Америці – виявилася гіршим диктатором, ніж можна було уявити, що призвело до втрати самостійного мислення, а звідси – до різного роду маніпуляцій суспільною свідомістю. Побоювання втратити необхідне джерело доходів підштовхувало вводити у принцип свободи думки і слова чималу порцію брехні – це однаковою мірою стосувалося і влади, і ЗМІ. Але насамперед (уже наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть) це торкнулося реклами і піару, форми «комерційної свободи слова», яка увібрала в себе весь той концентрат неправди, що століттями різною мірою був властивий різним інституціям, розпливався по суспільних сферах, залишаючись менш помітним. Справа в тім, що тривалий час робилися спроби пристосувати свободу слова до відкритого суспільства з динамічною соціальною структурою, концепція якого була створена Анрі Бергсоном та Карлом Поппером, і спиралася на принцип наукової раціональності. Для цього Поппер запропонував реформувати соціальні науки таким чином, щоб вони були відкриті для критики і спиралися на суспільний досвід. Передбачалося, що завдання держави –  запобігати стражданням і несправедливості, не примушуючи «ні до чого, навіть до щастя». Але згодом розгул ринку, приватна власність, невтручання держави у підприємницьку діяльність призвели до того, що слово стало контролюватися майже виключно економічними важелями, тоді як за своєю природою воно цілком належить культурі [1]. Оскільки сфера культури базується на духовній свободі, вона надзвичайно різноманітна: кожен творець, кожен духовний авторитет створює власний культурний світ. Культура полієрар­хічна, тут діють різ­ні логіки і правила гри, тому культурна сфера є сховищем пам’яті суспільства, пам’яті поваги до цього творця і результатів його творчості. Доки традиція розуміння того чи іншого авторитету жива, вона зберігає і розвиває свій світ, тож у суспільстві одночасно спів­існує безліч культурних традицій, готових розгорнутися і стати загальновизнаними – чи замкнутися у вузькій сфері обраних, несучи цей культурний зріз крізь покоління.

Таким чином, дослідження історичного походження права на свободу думки і слова показало, що воно відігравало важливу роль на кожному етапі розвитку суспільства. Адже, саме через історичний аспект можна прослідкувати їх закріплення, розвиток та покращення.

Список використаних джерел:

1. Сікалов В. Свобода слова: кіт на повідку : [електронний ресурс] / В. Сікалов. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua.

2. Настечко К.О. Право на свободу думки і слова в контексті Євроінтеграції України // Європейські студії та право / К.О. Настечко. – 2011. – 11 с.

3. Єфремов С.О. Історія українського письменства / С.О. Єфремов. – К.: «Феміна», 1995. – 538 с.

4. Гуцало Л. Українець, або «чудацькі» уроки М. Драгоманова // Говорить і показує Україна / Л. Гуцало – 1998. – 9 квітня.

5. Левченко К.Б. Людина. Свобода. Демократія. Наукове видання / К.Б. Левченко. – К.: «Юрисконсульт», 2006. – 621 с.

6. Волков А.Г. Политический текст и свобода слова // Вопросы духовной культуры. Филологические науки / А.Г. Волков. – 268 с.

7. Тихонова Є.А. Парламентарна республіка як можлива і доцільна форма української державності // Проблеми державно-правової реформи в Україні / Є.А. Тихонова.– К.: Ін-т закон-ва Верховної Ради України, 1997. – Вип. 3. – 348 с.

8. Пазенок А.С. Права та свободи людини і громадянина: навч. посіб. / А.С. Пазенок. – К.: Академвидав, 2010. – 176 с.

9. Андреевский И.А. Энциклопедический словарь / И.А. Андреевский, Арсеньев К.К., Петрушевский О.О. – СПб.: Типолитогр. И.А. Ефрона, 1893. – Т. 8. – 974 с.

10. Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР: Новейший период. / Л.М. Алексеева. – М.: Хельсин. группа, 2006. – 382 с.

11. Історія української конституції / Українська правнича фундація. – К.: Право, 1997 – 250 с.

12. Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29.04.1918 року.

13. Тунян Н.Т. Конституційне право громадян України на інформацію: сучасний стан та проблеми реалізації : [електронний ресурс] / Н.Т. Тунян. – Режим доступу : http://intkonf.org.

14. Орлов В.І. Інформація та інформатизація: Нормативно-правове забезпечення: Науково-практичний посібник. – 2-е видання доповнене й перероблене. / В.І. Орлов. – Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2003 – 724 с.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь