Інституалізація Української Автокефальної Православної церкви в роки Другої світової війни


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

У статті здійснено спробу розглянути умови, в яких відбувалася інституалізація Автокефальної Православної Церкви та проаналізувати ставлення до неї Автономної Православної Церкви та німецької окупаційної влади.

Ключові слова: Українська Автокефальна Православна церква, Автономна Православна церква, окупація,  церковна політика, єпископат.

In this article was made an attempt to observe the conditions in which was formed  Ukrainian Autocephalous Church and to analyze the attitude of Autonomous Church and German occupation to it.

Key words: Orthodox Church, Ukrainian Autocephalous Church, Autonomous Church, occupation, church policy, episcopate.

Налагодження цивілізованих відносин із церквою в кожній державі відіграє особливу роль в процесі розвитку державності. На сьогодні  доволі актуальним  є питання  юрисдикційно-канонічних трансформацій православ’я в умовах встановлення політичного режиму  1941-1944 рр. Аспекти, пов’язані з історією Православної церкви в Україні, висвітлені в працях діаспорних дослідників І. Власовського, Т. Міненка, Савчука та Мулика-Луцика. Серед сучасних дослідників слід відмітити М.Шкаровського, Ю. Волошина, О. Лисенка, В. Борщевича,  В. Гордієнка, Н. Стоколос та ін. Мета даної статті – висвітлити умови, в яких відбувалась інституалізація Української Автокефальної Православної Церкви, проаналізувати ставлення до неї збоку Автономної Православної церкви (АПЦ) та німецької окупаційної влади.

В умовах звільнення з-під радянської влади та проголошення свободи віросповідання німецькими окупантами дало підставу митр. Варшавському Діонісію шукати вирішення церковних справ на Волині, оскільки більшість єпископів цієї території перейшли в юрисдикцію РПЦ. За його безпосередньої участі було досягнуто відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. 2 листопада 1941 р. Міністерство Східних територій видало митрополиту Діонісію дозвіл практично використовувати свої юрисдикційні прерогативи на всій території  Рейхскомісаріату «Україна», хоча цей дозвіл мав лише теоретичне значення і надавав можливість встановлення лише Тимчасової Адміністратури з огляду на воєнний час. Проте він не давав права митр. Варшавському в’їжджати на землі України [7, с. 503].

11 серпня 1941 р. митрополит Діонісій  надіслав листа до архієп. Олександра і Олексія та єп. Полікарпа, в якому говорив про відновлення зв’язків Першоієрарха з відірваними радянською окупацією частинами Православної Автокефальної Церкви в колишній Польщі [1, с. 205]. В листі визначалися головні засади, на яких мала ґрунтуватись Автокефальна Церква: перш за все – національний характер і автокефальність, а також соборний устрій, що дає мирянам широкі можливості для участі у церковному управлінні Проте архієп. Олексій не прийняв пропозиції митр. Діонісія, що викликало певні ускладнення в організації Адміністратури Автокефальної Церкви, оскільки митрополит бачив саме владику Олексія Адміністратором Православної Церкви [ 6, c. 298].

На нараді представників Церковних рад Волині 13 грудня 1941 р. було ухвалено виступити  рішуче проти діяльності архієп. Олексія та призначити Адміністратором Православної Церкви  в Україні владику Полікарпа, а також «нав’язати братерський контакт з церковними радами українських східних земель». Меморандум про призначення Полікарпа Сікорського архієпископом Луцьким та  Адміністратором Православної Церкви був надісланий митр. Діонісію. Декретом митрополита від 24 грудня 1941 р. було призначено архієп. Луцького Полікарпа «Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви»[1, c. 213-214].

Організаційному оформленню Церкви сприяла підтримка віруючих. Наприкінці грудня 1941 р. в містечку Любомль збори православного населення постановили утворити місцеву Українську церковну раду, яка в січні 1942 р. висловила бажання «боронити і захищати інтереси Української Автокефальної Православної церкви» [2, c. 139]. Окрім того, ще 31 серпня 1941 р. відбулось перше засідання Української ради довір’я на Волині (УРДВ), де було прийняте рішення стосовно відродження діяльності УАПЦ та створення тимчасової адміністрації УАПЦ [ 4, c. 456 ].

Важливе значення мав акт митр. Діонісія, яким було надано благословення на висвяту єпископів для УАПЦ, яке він надав владикам Олександру і Полікарпу. В 7 лютого 1942 р. відбулися єпископські хіротонії. Впродовж перших трьох місяців перебування цих двох єпископів на українських землях було висвячено 122 священики [1, c. 219].

Від часу висвят розпочинається гостра конфронтація між Автономною та Автокефальними церквами. З метою з’ясувати причини розколу владики Полікарп видав Архіпастирський лист від 8 квітня 1942 р. до духовенства і вірних, де звучали питання «чи бути нашій Православній Церкві дійсно Українською Національною Церквою…, чи бути тій Церкві знаряддям в руках купки єпископів-москвофілів для панування над українським народом Москви і духу московського» [1, c. 219-220]. Свою концепцію УАПЦ Полікарп Сікорський пов’язує із тим, що автокефалію Української Православної Церкви, встановлену урядом УНР,  визнав Патріарх Вселенський [7, с. 498].

28 липня 1942 р. до Рейхскомісара було надіслано Адміністратурою УАПЦ «Тимчасовий Статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви». Згідно із ним вищість влади УАПЦ до скликання Помісного Собору посідають Собор Єпископів та Адміністратор Церкви. При владиці Адміністраторі існує Церковне управління «Адміністратура Св. Православної Автокефальної Української Церкви». Єпархіальні єпископи повинні були у найважливіших справах повинні були звертатись до Адміністатора. В головних рисах цей статут характеризував устрій і керівництво УАПЦ. Зокрема, говорилось, що при єпископу існує церковне управління та як дорадчий орган Єпископська Церковна Рада, яка збирається при необхідності. Проте вже в січні деякі церковні ради стали переслідуватись гебіткомісарами, зокрема Кременецький гебіткомісар видав розпорядження 22 січня 1942р., за яким заборонив створювати такі ради [1, с. 227-228].

Важливим напрямом роботи УАПЦ було намагання відродити шкільну освіту на Волині. Відповідно до рішення засідання Церковної Ради в м. Рівному 17 березня 1942 р. звертались до керівництва із проханням відкрити 4 вчительські семінарії в Острозі, Кременці, Луцьку, Ковелі. Проте це прохання не підтримане адміністрацією [5,  с. 175].

8 жовтня 1942 р. після нетривалих переговорів в Почаєві делегати УАПЦ, серед яких чільне місце посідав Мстислав Скрипник [11], переконали митрополита АПЦ Олексія підписати «Акт поєднання». Зазначалося про необхідність по всіх православних церквах відслужити молебень за «дар взаємного розуміння та об’єднання». 12 жовтня повідомлення про підписання «Акту» було надіслане до Рейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному соборі м. Луцька було оголошено про акт та відправлено молебень. Цим Актом по суті визнавалось існування в Україні Автокефальної Церкви, що мала євхаристичне єднання з усіма помісними церквами, що належали до Варшавської юрисдикції [ 8, с. 105].

Німецький уряд був розлючений спробою Церков до поєднання, тому заборонив публікувати та розповсюджувати цей акт [ 3, с. 117]. Офіційною реакцією на Акт був ще більш жорсткий курс на управління церковними справами, відповідно до рішення уряду від серпня 1942 р., в якому ішлося про необхідність внесення ворожості між церквами та її подальше дроблення Весною 1943 р., коли події війни досягли точки кипіння, партизанських рух ставав ще сильнішим, німецька влада звернулася до митр. Полікарпа з вимогами, щоб церква заспокоювала люд, переконувала у необхідності співпраці з окупантами.  Тому митрополит змушений був звертатись до пастви і духовенства, розуміючи абсурдність і безсилість цих дій. Все більше відбувалось втягнення церкви в політичне життя [1, с. 261-262].

Більше того, Е. Кох 1 червня 1942р.  видав указ, за яким релігійні організації  підпадали під постійний контроль германської адміністрації. Згідно з указом релігійна організація повинна розпускатись, якщо вона не виконуватиме поставлених перед нею релігійних завдань [ 12, с. 169].

Ще однією таємною директивою від 10 травня 1942 р. вимагалося не лише спостерігати за суперечкою церков, а й мати «довірених осіб також і в церквах, щоб перевіряти чи не проводиться антинімецька, сепаратистська чи націоналістична пропаганда в церквах або назовні» . Слід відзначити, що німецька влада з насторогою відносились  до Української Автокефальної Православної Церкви. У німецьких секретних документах тоді зазначалося, що автокефальні священики виголошують проповіді в націоналістичному дусі, що є нічим іншим як «маніфестаціями ідеї національної української незалежності». Автокефальна церква розглядалась як центр поширення націоналістичних ідей, а її лояльність до німецького уряду ставилась під сумнів. [ 10, с. 71-73].

На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади у життя Церкви. Лист, який отримали всі єпископи православної церкви на Україні від своїх генерал-комісаріатів, приблизно оголошував таке рішення: «Призначаю Вас єпископом у моїм Генералкомісаріаті. Ліквідую Вашу залежність від Ваших церковних зверхників. Ви залежні тільки від мене. Священики також залежні від мене. Про знімання або призначування священика єпископат буде повідомлений». Тому, 1943 р. можна охарактеризувати як період брутального втручання окупантів у церковні справи. В цьому ж таки червні 1943 р. розпочалися арешти чільних людей з інтелігенції, що брали участь в нарадах під проводом митрополита Полікарпа з доручення влади. В одному Луцьку було арештовано до 70 чоловік. [1, с. 266].

У відповідності до умов, що постали перед православ’ям в роки війни, І. Власовський зазначає, що становище Автокефальної Церкви можна охарактеризувати так – «між молотом і ковадлом». Після наступу радянської влади, яка як відомо вороже ставилась до УАПЦ, автокефальні ієрархи змушені були відходити за межі України разом із окупантами. Із єпископату Автокефальної Церкви лишився лише митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський [1, С. 270].

Отож, в умовах окупації УАПЦ відновила своє існування за допомогою юрисдикції Варшавського митрополита. В складних умовах війни, на фоні протистояння із Автономною Церквою, відбувались її інституалізація та організація  церковної діяльності, що не рідко викликало перепони німецької адміністрації. Такого роду перепони  невдовзі виявилися не лише у втручанні в церковно-релігійні справі, але і в жорстоких та репресивних діях стосовно духовенства.

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4т., 5 кн. / І. Власовський – К. : Либідь, 1998. – Т. 4: (XX ст.). – Ч. 2. – 399 с.
  2. Борщевич В. Т. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві рр. ХХст.): Монографія / В. Т. Борщевич. – Луцьк: Вежа, 2000. – 254 с.
  3. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні/ В.В. Гордієнко // Український  історичний журнал  – 1998. – № 3. – С. 158-163.
  4. Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941-1943 років/ упоряд. А.Жив’юк. – Рівне: Рівненська друкарня, 2008. – 456 с.
  5. Ленартович О. Соціально-економічне становище населення Волині у період нацистської окупації/ О. Ленартович// Наукові записки. Історичні науки. – Острог, 2011.– Вип.17. – С. 163-178.
  6. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни/    Т. Міненко. – Вінніпег, Львів,2000. – Т . 1 . – 3 9 2 с.
  7. Савчук С. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді  у   5  Т. / С. Савчук, Ю. Мулик-Луцик. – Вінніпег : Екклезія, 1984.– Т. 1 :     Київська церковна традиція українців Канади. – 616 с.
  8. Стоколос Н. Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 рр. // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С.91-111.
  9. Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ – перша половина ХХ ст.)/ Н. Г. Стоколос.–  Рівне: Ліста, 2003. –  480с.
  10. Стоколос Н. Г.  Етнокофенсійна політика рейху в окупованій Україні (1941- 1944 рр.)// http://dspace.nbuv.gov.ua/dspace/bitstream/handle/123456789/14808/8-Stokolos.pdf?sequence=3
  11. Смирнов А. І. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч 1930-1944: Монографія / Передм. Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2008. – 326 с.
  12. Шкаровський М. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке / М. В. Шкаровський. – М. : Вече, Лепта, 2010. – 480 с.

Залишити відповідь