У даній науковій статті запропоновано порівняння наслідків конкубінату та зареєстрованого шлюбу за законодавством України.

The comparison of cohabitation and marriage consequences according to the legislation of Ukraine is offered in this scientific article.

Ключові слова: конкубінат (фактичні шлюбні відносини), зареєстрований шлюб, батьківство, усиновлення, спільна сумісна власність, договір, аліменти, окреме провадження, поділ майна, спадкування.

Постановка проблеми. Фактичні шлюбні відносини є досить поширеними в Україні. Незважаючи на це вони не є грунтовно дослідженими. Дане питання є актуальним, оскільки співжиття поступово втрачає характер «прoбнoгo» coюзу чoлoвікa та жінки, який здебільшого переростає в зареєстрований шлюб, а існує як цілком самостійна форма організації сімейних відносин. Таким чином особливостям нормативного врегулювання конкубінату приділяється недостатньо уваги науковців.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Варто зазначити, що дане питання є мало дослідженим та потребує додаткового вивчення. Зокрема, поняття та умови виникнення конкубінату розкривались у працях Дяковича М.М. «Правове регулювання «фактичних шлюбних відносин»: теоретико-практичні аспекти» , Данилин В.І. «Юридичні факти в радянському сімейному праві». Щодо правових наслідків конкубінату, то вони досліджувалися лише у наукових статтях та коментарях до Сімейного кодексу України (далі – СК України).

Чоловіку та жінці гарантовані рівні права та можливості відповідно до основних прав і свобод людини незалежно від того, чи перебувають вони у зареєстрованому шлюбі чи у відносинах конкубінату. Зокрема, вони вільні у виборі занять, професії, місця проживання, мають право на свободу думки, совісті та релігії. І при фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені правом розподілити між собою сімейні обов’язки та разом вирішувати питання життя сім’ї (наприклад, утримання, виховання та навчання спільних неповнолітніх дітей). Учасники сімейних відносин зобов’язані турбуватися про здоров’я, розвиток і матеріальне забезпечення своїх дітей. І чоловік, і жінка мають право на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєї індивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інтересах сім’ї. Однак право одного з учасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасника виникає лише у зв’язку з реєстрацією шлюбу [1].

Коли дитина народжується в зареєстрованому шлюбі, чоловік вважається батьком цієї дитини. У випадку фактичних шлюбних відносин жінка за відсутності бажання батька дитини визнати батьківство зобов’язана доводити її походження через суд. Якщо ж батьківство визнане, то оспорити його може лише жінка, яка народила дитину у шлюбі.Таким чином, у випадку «фактичного шлюбу» походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а походження дитини від батька може визначається: за заявою матері та батька дитини; за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; за рішенням суду [2].

Відсутність зареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини [1]. Так, усиновити одну і ту ж дитину можуть тільки особи, які перебувають у шлюбі.

Окремо слід зауважити, що зареєстрований шлюб користується, так би мовити, «біологічним захистом»[3]. Це виражається в тому, що при укладенні законного шлюбу, відповідно до ст. 30 СК України, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Так, зокрема, здійснюється запобігання шлюбам, які заздалегідь небажані з позиції біофізичних якостей чоловіка й жінки, тобто тих, що заважають нормальним сімейним відносинам і створюють загрозу здоров’ю другого з подружжя або їх нащадкам. Для фактичних відносин не встановлено такого роду обмежень у виборі співжителя.

Відповідно до ч.1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними [1]. Дане правило застосовється незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності цих осіб. До такого майна відносять усі види доходів, придбане за рахунок цих доходів рухоме й нерухоме чи будь-яке інше майно [4, с. 110]. Проте для уникнення непорозумінь, найкраще все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кошти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Фактичне подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності [5, с. 239].

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір, укладений одним з учасників «фактичних шлюбних відносин в інтересах сім’ї з третьою особою, не створює обов’язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім’ї.

Реалізація норм, що регулюють відносини спільної сумісної власності подружжя, при їх застосуванні до осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має певні складнощі. В першу чергу це стосується порядку розпорядження спільним майном фактичного подружжя [1] (ст. 65 СК України). Відносини подружжя мають відповідні способи їх формалізації – реєстрацію шлюбу, у той час як спільне проживання фактичного подружжя ніяк не фіксується. Тому на практиці практично не реалізуються вимоги закону про те, що для укладення одним із фактичного подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другої сторони має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена [1] (частина третя статті 65 СК України). При цьому, законодавство не передбачає, і не може передбачити, отримання згоди другого з фактичного подружжя.

Через відсутність державної реєстрації такого шлюбу факт спільного проживання однією сім’єю може заперечуватися одним із фактичного подружжя, або він (вона) можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час фактичного шлюбу, без згоди іншого тощо.

Водночас, ст. 74 СК України закріплено право фактичного подружжя відступити від положень глави 8 СК України та встановити, що їхнє спільне проживання однією сім’єю не породжує правових наслідків відповідно до ст. 74 СК України, тобто не породжує виникнення справа спільної сумісної власності на майно, що набуте ними під час фактичного шлюбу. Для цього фактичне подружжя повинно укласти письмовий договір.

Чинне законодавство передбачає можливість отримання аліментів і у випадку перебування в зареєстрованому шлюбі (статті 75, 76 СК України), і у випадку «фактичних шлюбних відносин» [1] (стаття 91 СК України). Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання [6, с. 214] відповідно до статті 76 СК України (стаття 91 цього Кодексу). Законні чоловік і дружина мають матеріально підтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж «фактичного шлюбу» законодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-друге, визначає окремі умови, за яких може виникнути право на утримання. Так, на аліменти має право той з учасників «фактичних шлюбних відносин», хто став непрацездатним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина. Крім того, пов’язуючи право на утримання з тривалим проживанням однією сім’єю, Кодекс не визначає який термін спільного проживання буде визнаватись «тривалим». Тобто, в кожному конкретному випадку суд буде індивідуально визначати чи є підстави для надання утримання чи ні.

По суті, визнання майнових прав та обов’язків фактичного подружжя здійснюється лише тоді, коли в судовому порядку буде встановлено факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу як факту, що має юридичне значення згідно ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України. Такий факт встановлюється судом в порядку окремого провадження [7].

У випадку, коли фактичний союз не виправдав сподівань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учаснику «фактичних шлюбних відносин» потрібно переконати суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у «фактичних шлюбних відносинах», а факт придбання даного конкретного майна за кошти або внаслідок трудової участі обох фактичних чоловіка й дружини. Практика показує, що зробити це не завжди просто [8].

Як правило, для встановлення спільного проживання однією сім’єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім’ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Також видається недостатньо обґрунтованим зміст ст. 74 СК України щодо ситуації, коли, як уже зазначалося, одночасно існують обидва шлюби – і законний, і фактичний. Так, у судовій практиці досить часто трапляються сімейні спори та спори, що випливають із спадкування, коли один з учасників фактичних шлюбних відносин (без юридичного припинення зареєстрованого шлюбу або не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі взагалі) протягом тривалого часу проживає з другою особою або з іншими особами послідовно чи навіть одночасно.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України)[9].

Частка належного кожному з учасників фактичного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім’ї, а тому розмір грошових сум, які приносяться в сім’ю кожним із подружжя, не має при поділі майна жодного значення. Крім того, працю дружини з ведення домашнього господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному виробництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, коли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна.

Проблеми можуть виникнути також і при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. По суті йдеться про відсутність чіткого визначення факту (дати) виникнення «фактичних шлюбних відносин», що в свою чергу породжує складності відносно процедури обчислення строків позовної давності.

Згідно зі статтею 1264 цього Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі. Отже, у питанні черговості спадкування за законом особи, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, і такі, що фактично проживають однією сім’єю, належать до різних черг спадкування – першої та четвертої відповідно. А тому чоловік чи жінка, що проживали спільно однією сім’єю, спадкуватимуть лише за відсутності спадкоємців першої, другої та третьої черг. Також необхідно звернути увагу на те, що право на спадкування у четверту чергу належить не лише чоловікові (жінці), що проживали спільно однією сім’єю, таке право належить також іншим особам, наприклад, вітчиму, мачусі, пасинкам, пасербицям, іншим особам, що проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до відкриття спадщини До спадкоємців четвертої черги не належить особа, яка хоч і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою [11].

Згідно з ч. 2 ст. 1259 Цивільного кодексу України «фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування,за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані». Таким чином, за наявності обставин, вказаних у ст. 1259 Цивільного кодексу України, чоловік (жінка), що проживали спільно зі спадкодавцем однією сім’єю, можуть отримати право на спадкування разом з спадкоємцями попередніх черг. Спір про таке право вирішуватиметься в судовому порядку.

Статтею 52 Конституції України та статтею 142 СК України визначено, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також мають рівні права та обов’язки щодо батьків незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою Якщо батько дитини зареєстрований батьком у встановленому порядку, то права та обов’язки обох батьків, не залежно від того чи перебуваються вони у законному чи у фактичному шлюбі, є однаковими. Це стосується і особистих немайнових прав, таких як давати ім’я, виховувати, спілкуватись, брати участь у житті дитини, так і майнових обов’язків. Сімейним кодексом встановлено, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Право на присудження судом аліментів на дитину є однаковим як для батьків дитини, незалежно від того, чи перебували вони у зареєстрованому шлюбі.

Таким чином, існує мало відмінностей щодо особистих немайнових прав співжителів та осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Є суперечності щодо визнання батьківства, усиновлення, спадкування, поділу спільного майна, аліментів. Проте, співжителям надається право самостійно врегулювати свої відносини шляхом укладення договору. Перш за все, у разі виникнення спору між співжителями, їм потрібно буде довести факт спільного тривалого проживання, а також участь кожного у придбанні майна.

Список використаних джерел

1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. //Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135
2. Войнаровська О.П.  Поняття та правові наслідки конкубінату / О.П. Войнаровська // Юридичний журнал- Юстиніан. -2009. – № 2. – С. 12.
3. Злотник І.В. Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ І.В Злотник.- Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1411
4. Харитонов Є.О. Сімейне право України: навчальний посібник / Є.О. Харитонов. – К.: Істина, 2008. – 200 с.
5. Жилінкова І.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / В.І. Жилінкова, В.К. Антошкіна, Н.А. – К: Ксило, 2008. –  855с.
6. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 3-тє вид. доп. і перероб./ З.В. Ромовська. – К.: Правова єдність, 2009. – 432с.
7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – ст.492
8. Митрофанова О. І. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс] / О.І. Митрофанова.- Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/8795
9.  Качмарська Ю.В. Правове регулювання фактичних шлюбних відносин: [Електронний ресурс]/ Ю.В. Качмарська .- Режим доступу: http://www.kk-partners.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=91:-l-r-l-r-&catid=41:2010-03-27-19-33-25
10. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003р. // Відомості Верховно Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
11.      Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-08