Дем’янчук С.Механізми реалізації принципу народного суверенітету в Україні.

В статті проаналізовано основні механізми реалізації принципу народного суверенітету, тобто законодавче оформлення основних політичних прав та свобод.

Ключові слова: народний суверенітет, політичні права та свободи, парламентаризм.

Досліджуючи питання народного суверенітету, як найважливіший конституційний принцип демократії, необхідно розглянути механізм його реалізації, а також розглянути проблеми його забезпечення в Україні.

Однак перш повернемося ще раз до розуміння сутності та значення народного суверенітету. Деякі науковці сприймають народний суверенітет як декларативний принцип, який не має юридичної сили. Так, ще на початку XX століття Л. Дюгі писав про те, що «уявна догма народного суверенітету є порожня, нічого не пояснює гіпотеза, даремний постулат». Не рідкі такі судження і сьогодні. Наприклад, В.А. Четверніна визначає народний суверенітет як «легітимуючу фікцію», яка використовується з метою створення ефекту легітимності. Згідно з позицією В.А. Четверніна конструкція «народ – носій суверенітету» по суті несумісна з сучасною теорією конституціоналізму, обмеження публічної політичної влади правами людини [7].

Зміст народного суверенітету не передбачає безпосереднього вирішення народом всіх державних питань, постійного управління справами держави з боку всієї соціальної спільності [2]. У тій частині, в якій це виявляється неможливим, слід говорити про неминучі межах реалізації принципу народного суверенітету.

При проведенні референдумів, виборів, використанні інших механізмів безпосередньої демократії залученість кожного громадянина до управління державними справами стає більш помітнішою. Але конституційно-правова думка і практика вже давно прийшли до розуміння неможливості здійснення народного суверенітету тільки в безпосередніх формах, які використовуються не так часто і в основному для вирішення найбільш важливих питань. Управління ж громадськими та державними процесами вимагає постійного і професійного керівництва, що більшою мірою може бути досягнуто за допомогою представницької демократії, тобто представницького управління. Але таке управління не виключає можливості спотворення представницькими установами суверенної волі народу. Крім того, певні суспільні групи, інтереси яких, можуть і не отримати свого представництва в представницьких органах влади, а представлені інтереси – не завжди знаходять відображення в прийнятих нормативно-правових актах.

У сутності принципу народного суверенітету співіснують публічне і приватне начало. Публічне начало відображає та охороняє інтереси влади, що мають суспільно-значимий та загальнодержавний характер. Приватне начало спрямоване на захист інтересів окремої особистості, задоволення прави та свобод суспільства. При цьому найбільш позитивні результати послідовного і стійкого суспільного розвитку досягаються лише при поєднанні публічних і приватних інтересів [5]. В силу наявності публічного начала, народний суверенітет є принципом конституційного ладу, визначальним у сутності організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування. У той же час народний суверенітет можна розглядати і як колективне право народу здійснювати владу, що належить йому безпосередньо, а також через органи державної влади та місцевого самоврядування. Дане право на здійснення народного суверенітету реалізується за допомогою конституційних індивідуальних чи колективних прав громадян [3].

На цьому моменті ми підійшли до розгляду механізмів реалізації народного суверенітету в Україні.

Основою реалізації принципу народного суверенітету є політичні права і свободи громадян України, реалізація яких дозволяє перетворити принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність.

До таких прав і свобод відносяться: право обирати і бути обраним, право на участь у референдумі, право на участь у всенародних обговореннях, право народної правотворчої ініціативи, право на відкликання народного представника [6].

Вищеназвані права громадян на участь у здійсненні влади розвивають принцип народного суверенітету, безпосередньо випливають з його змісту і є конституційно-правовим втіленням концепції народного суверенітету.

Як і в будь-якій державі, в Україні поряд із народним управлінням (народним суверенітетом) діє державний механізм, який передбачає певні заходи по контролю за виконавчою владою – в умовах парламентської форми правління це прямий парламентський контроль над урядом, в президентській і напівпрезидентської республіках контроль забезпечується главою держави з допущенням до певної міри контролю з боку парламенту.

Як вже зазначалося вище, цілком ясно, що народ, що складається з численних груп і прошарків, не може безпосередньо керувати державою з його вельми розгалуженим апаратом, що вимагає професіоналізму. У державний апарат входять законодавчі, виконавчі органи, органи правосуддя, армія, правоохоронні органи, спеціалізовані установи в багатьох областях. Контроль діяльності цих органів і установ не може бути всенародним, але може і повинен бути демократичним, носити гласний характер, хоча і з допущенням розумною і законом обумовленої секретності. Важливу роль покликані відігравати засоби масової інформації. Державний апарат повинен комплектувати демократичним шляхом на основі рівних можливостей для всіх громадян. Суворе дотримання демократичних принципів у формуванні та діяльності державного апарату – важлива сторона народовладдя.

Розгляд принципу народного суверенітету з позиції можливостей громадян брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників дозволяє підкреслити значимість цієї ідеї в конституційній теорії та практиці. Такий підхід сприяє подоланню досить поширеного в наші дні помилки, що полягає в тому, що даний принцип відкидає свободу індивіда стосовно нічим не обмеженої свободи політичного колективного цілого – народу. Із двох форм реалізації народного суверенітету найбільш раціональною і оптимальною є представницька демократія [1]. Що є однією із форм народного суверенітету. Аджде і те, й інше передбачає, наявність певних політичних прав та свобод, що є їх основою.

Принцип народного суверенітету тісно пов’язаний із політичними правами і свободами: з одного боку, він здійснюється, реалізується, розкривається через комплекс політичних прав і свобод, а з іншого – виступає їхньою гарантією, є їхньою передумовою; політичні права і свободи, в свою чергу, перетворюють принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність [8].

Давай те наведемо приклад основних політичних прав та свобод, які забезпечують реалізацію народного суверенітету. До таких прав та свобод відносяться:

–       право обирати і бути обраними;

–       право на участь у референдумі;

–       право на участь у всенародних обговореннях;

–       право народної правотворчої ініціативи;

–       право на відкликання народного представника;

–       право на обговорення суспільних проблем, шляхом зібрань;

–       право громадян брати участь в управлінні державними справами;

–       право на свободу мирних зборів.

Закріплення цих прав на найвищому рівні (конституційному) і являє собою механізм реалізації народного суверенітету. Адже недотримання норм Конституції України має свої правові наслідки.

Важливе місце в механізмі реалізації принципу народного суверенітету посідає парламент (Верховна Рада України). Адже він є головним елементом представницької демократії та необхідною умовою реалізації принципу суверенітету народу [4].

Сутність парламентаризму зводиться до того, що органи державної влади, відповідальні за свою діяльність, узгоджують її із волевиявленням представницького органу.

Коли досліджувати повноваження та функції українського парламенту (Верховної Ради України) в контексті народного суверенітету через призму політичничних прав та свобод, то можна навести наступні твердження. Які показують нам важливе значення ВРУ, українського парламенту у реалізації народного суверенітету.

Так, у статті 76 Конституції України йде мова про те, хто та за яких обставин має право бути обраним до представницького органу держави: «Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років».

Механізм реалізації народного суверенітету в Україні являє собою конституційно-правове закріплення основних політичних прав та свобод (прав громадян нашої держави брати участь. Які за умов їх дотримання та захисту, можна повністю реалізовувати принцип народного суверенітету. Це призведе у свою чергу до розвитку громадянського суспільства та глибокого закріплення демократичних принципів та цінностей в українському суспільстві.

Список використаних джерел та літератури

  1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика [Текст] : [монографія] / Бебик В.М. – К., 2000.
  2. Гуманістичні засади конституційного ладу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів :  http://apelyacia.org.ua/content/2-gumanistichni-zasadi-konstituciynogo-ladu-ukrayini. – «Назва з екрану».
  3. Законодавство про звернення громадян та необхідність його оновлення [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів :  http://www.minjust.gov.ua/0/4902. – «Назва з екрану».
  4. Кирилюк Ф.М.  Політологія: Навчально – методичний комплекс [Текст] : [колективна монографія] / [Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.] ; за ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2005. – 776 с.
  5. Співвідношення приватного та публічного інтересу у сфері будівництва [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvmgu_yur/2011_1/Kvasnitska.pdf. – «Назва з екрану».
  6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник » [Текст] : [навчальний посібник] / О.Ф. Скакун. – Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
  7. Немченко Ю.А. Характер представницького мандату у виборцій системі України Україні [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів : http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vonu/Sip/2009_2/pdf/str_061-069.pdf. – «Заголовок з екрану».
  8. Погорілко  В.Ф.  «Основи конституційного права» [Текст] : [навчальний посібник] / В.Ф.Погорілко. – К., 2003. – 450с.

Залишити відповідь