Поняття, сутність, ознаки правопорушення та основні юридичні характеристики даного поняття

Правопорушення – явища для суспільства вкрай не бажані. Через це суспільство намагається їх ліквідувати.

Вони надзвичайно різноманітні як за видами , так і за тяжкістю наслідків, мотивами скоєння і т. д. Разом з тим вони мають спільні ознаки, що дає можливість вивчати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, вивчати причини їх скоєння і боротися з ними. Але існує тільки одна наука, яка вивчає найбільш суспільно-небезпечні види правопорушень – злочини: кримінологія.

Актуальність і важливість розуміння причин правопорушень зумовлена тим, що знання факторів, які викликають протиправну поведінку, визначають способи їх ліквідації. Коротко можна вказати на основне концептуальне розуміння причин правопорушень, які склались в вітчизняній юридичній науці, але не тільки в останні роки. Правопорушення викликаються факторами як біологічного, так і соціального характеру. Вважається, що вирішальне значення при цьому мають соціальні фактори. Вітчизняні і зарубіжні дослідження показали, що правопорушення, тобто порушення норми права людиною, яка може нести відповідальність за свої дії, має ту саму спільну соціальну природу, що і будь-які інші людські дії. Соціальне начало переплітається з біологічними елементами функціонування людського організму [1,173].

Потрібно розрізняти причину, умови і привід правопорушення. Причина правопорушення – це негативне явище, яке їх викликає. Умови правопорушення – це обставини, які формують причину і впливають на неї. Привід – це обставина ситуативного характеру, яка є поштовхом, стимулом для активізації причини (образа, ревнощі, заздрість) [2,401]. Привід провокує вчинення правопорушення. Причина правопорушення – це прагнення задовольнити чи проявити протиправним методом свої інтереси, емоції. Вона існує об’єктивно, так як об’єктивні протиріччя суспільного розвитку. Умови правопорушення, які формують причину, підсилюючи або ослаблюючи її дію, вкрай різноманітні. Можна говорити про наступні умови правопорушень сучасного українського суспільства: низький рівень матеріального життя населення, криза моралі, низький рівень правової культури громадян, різноманітні види відхилень поведінки (мова йде перш за все про алкоголізм і наркоманію), недосконале законодавство, недостатньо ефективна робота правоохоронних органів тощо. Таким чином, причини і умови правопорушень – це система негативних соціальних явищ [3,421].

Перш ніж безпосередньо почати розгляд видів правопорушень необхідно розглянути його поняття та ознаки. Це необхідно для того, щоб виділити рамки класифікації видів правопорушень, зрозуміти його юридичну сутність.

Також потрібно відзначити, що правила, які регулюють поведінку людей, дії соціальних груп, колективів, організацій, у своїй сукупності складають соціальні норми. Соціальна норма – це правило соціально значимого поводження членів суспільства. Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою існування суспільства, засобом суспільного керування, організації і функціонування держави, забезпечення погодженої взаємодії людей, прав людини [4,311].

До соціальних норм відносяться економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні та інші норми.

Соціальні норми по своїй природі означають визначений стандарт погодження. При виділенні різновидів норм враховується спосіб усвідомлення і регулювання поведінки, форми санкцій за недотримання норм.

Людина може або дотримуватись цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм зумовлює застосування різних санкцій по відношенню до особи, що їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в даному суспільстві з урахуванням його особливостей (національних, територіальних тощо). У нашій країні санкції за порушення правових норм визначається Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні порушення, Цивільним Кодексом.

Правопорушення, є порушенням права, акт противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення – означає “переступити” право.

Кожне окреме правопорушення конкретне: воно здійснюється конкретною особою, у визначеному місці, суперечить діючому правовому порядку, характеризується точно визначеними ознаками. Разом із тим всі антисоціальні явища, мають загальні риси.

Соціальні явища, що обумовлюють правопорушення, називаються причинами й умовами, про які ми згадували раніше. Зв’язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, який означає, що дана причина у відповідних умовах викликає визначений наслідок.

В теорії держави і права кожен автор дає своє визначення правопорушення, хоча в загальному вони співпадають. Наприклад, Лазарєв та Липень пишуть, що правопорушення – це винна, протиправна поведінка деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність [5,391].

Матузова й Малько дають таке визначення, що правопорушення – це винне протиправне діяння (бездіяльність) особи яке приносить шкоду суспільству, державі й окремим особам. [6,180] Як бачимо ці визначення мало чим різняться. Проте на мою думку найбільш вдалим є визначення Марченко, що правопорушення – це винне, протиправне, яке наносить шкоду суспільству діяння деліктоздатної особи яке тягне за собою юридичну відповідальність) [7,337].

Суспільна небезпека, шкідливість правопорушень характеризує їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує особа, що зробила правопорушення.

Усяке правопорушення – це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія – це активна поведінка (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час і т. д.). Вона може полягати у проголошенні певних слів (наклеп, образа, заклик до насильницьких дій та інше). Бездіяльність – визнається діянням, коли по службовому обов’язку чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника держпідприємства, проїзд без квитка в громадському транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги і т. д.).

Будь-яке правопорушення є протиправним, і являє собою порушення заборони, зазначеної в законі чи в підзаконних актах, або не виконання обов’язку, що випливає з нормативно-правового акта чи ускладненого на його основі трудового чи іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формально підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства, і тому вважається правомірним. У кримінальному та в адміністративному праві передбачені обставини, при яких особи, що вчинили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це “необхідна оборона”, обумовлена як “дії … вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці …” (ст.36 Кримінального кодексу України, ст.19 КпАП України) і “крайня необхідність”, тобто “дії… для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими коштами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода”(ст.18 КпАП України, ст.39 Кримінального кодексу України).

Правопорушення є винним діянням. Провина – це психічне відношення особи до власної поведінки і її результатів, у якій виражені негативне чи легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до прав і свобод інших [8,239]. Оскільки право регулює вольове поводження людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі людини залежало – діяти правомірно чи неправомірно, і обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими (тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану). Без свідомості і волі немає діяння ні протиправного, ні правомірного.

Підставою виникнення по відшкодуванню випадково виниклої шкоди служить не правопорушення (його в даному випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають мимоволі і свідомості людей, варто відносити не тільки явища природи, нездоланну силу але також і випадок.

Правопорушення – визначене, не тільки чисто зовнішнє, але й внутрішнє – психічне, а саме негативне відношення порушника до правового припису й охоронюваного ним інтересу і, отже, суб’єктивне винне поводження [9,505]. Протиправність, об’єктивна в тім змісті, що означає порушення норм об’єктивного права. Категорія протиправності суб’єктивна, оскільки застосована лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об’єктивно-суб’єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то відсутність провини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах права не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи невиконання обов’язку втрачає характер правопорушення.

Шкода – неодмінна ознака кожного правопорушення. Характер шкоди може розрізнятися по об’єкту, розміру й іншим ознакам, але правопорушення завжди має соціальну шкоду. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених інтересів, суб’єктивних прав, об’єкта правопорушення. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірним чи невимірним, відновлюваним чи ні, більш-менш значним, що відчувається окремими громадянами, колективами і суспільством у цілому [10,234].

Так, якщо об’єктом П. є власність, то шкода буде матеріальною, вимірною, відновлюваним, різного ступеня значимості для потерпілого. При ушкоджені здоров’я може виникнути майнова, вимірна, відновлювальна шкода і моральна (невимірна, не відновлювана). Забруднення навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров’я й інші об’єкти, викликає важко вимірювану матеріальну шкоду. Порушення правил вуличного руху, що не спричинило аварії, не викликає матеріальної шкоди, але створює небезпечні ситуації, порушує суспільний порядок, наносить йому шкоду.

Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення, що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку суспільним і особистим інтересам. Не шкідливих чи байдужих для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні за ступенем шкідливості і ступенем суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а відтак, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям “небезпеки”, а не “суспільної небезпеки”.

Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлюється свідомістю й волею людини. Без свідомості й волі немає учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.

Правопорушенням є діяння деліктоздатної особи. Деліктоздатністю називається визнана законом здатність особи усвідомлювати значення своїх протиправних дій і нести за них юридичну відповідальність. Деліктоздатні всі осудні особи, що досягли визначеного віку (за здійснення деяких злочинів – з 14 років, за інші злочини і за адміністративні проступки – з 16 років) (ст. 12, 13 Кодексу про адміністративні правопорушення України і ст. 22 КК України).

Названі ознаки правопорушення основні, але аж ніяк не вичерпні. Крім них існують інші, хоча і менш важливі ознаки та риси. Усі вони узагальнюють у виробленому юридичною наукою понятті “склад злочину”, за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього за схемою: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторони правопорушення.

Об’єкт правопорушення – коло суспільних відносин, регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду [ 11,918]. Будь-яке правопорушення, навіть, якщо воно і не набуло зримих шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відношення. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

Так, наприклад, об’єктом крадіжки можуть бути будь-які речі матеріального світу, у створення яких вкладена праця людини і які мають матеріальну чи духовну цінність. Об’єктом розкрадання можуть бути гроші, цінні папери, що мають номінальну вартість, по якій вони реалізуються, а також документи , що виконують роль грошового еквівалента або є еквівалентом матеріальних цінностей (поштові марки, транспортні квитки тощо).

Об’єктивна сторона – характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів тощо), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих та інше)[12,519]. Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу тощо). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або посилюється, або кваліфікується за іншим складом, що передбачає більш сувору відповідальність.

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, припускають установлення   причинного зв’язку між діянням і наслідками , що наступили ( заподіяння тілесних ушкоджень , доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що тягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих прав , тощо ).

Суб’єкт правопорушення – той , хто вчинив правопорушення , характеристика правопорушника [13,423]. При здійсненні штрафної , каральної відповідальності  якості особи , що здійснила правопорушення , враховуються як обставини, що впливають на ступінь суворості покарання – пом’якшуючі (неповнолітні, вагітна жінка тощо) чи обтяжуючі ( наявність судимості, стан алкогольного сп’яніння тощо). Поруч в окремих складів правопорушень передбачаються спеціальний суб’єкт – посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб’єктами  правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони навколишнього середовища тощо. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб’єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про когось неправдиві чи такі , що порочать відомості.

Суб’єктивна сторона – форми провини. Вона вказує на психічний стан особи в момент здійснення правопорушення. У відношенні складів, де діяння кваліфікуються без зв’язку з його наслідками, діє загальний принцип: “незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання”[14,469]

У складних складах правопорушення, що містять опис діяння і його наслідків, крім того важлива диференціація форм провини. Розрізняють умисел і необережність. Правопорушення визнається вчиненим навмисне, якщо особа, що його вчинила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього настання (прямий умисел) чи свідомо припускала настання цих наслідків(прямий умисел). Правопорушення визначається вчиненим з необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх для того  основ легковажно розраховувало на їх відвернення ( самовпевненість) або не передбачало можливості настання таких наслідків , хоча повинно було й могло їх  передбачати (недбалість ) (ст.25 КК України ).

Список використаних джерел та літератури:

  1. Матузова Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юрист, 2003. – 619с.
  2. Котюк В.О. Основи теорії держави і права. – К.: Вентурі, 1999. – 224с.
  3. Корельский В.М., Перевалова В.Д. теория государства и права. – М.: Норма инфра, 1998. – 507с.
  4. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. – М.: Юрист, 2001. – 498с.
  5. Венгеров А.Б., Казьмин И.Ф. Основы теории государства и права. – М.: Высшая школа, 1995. – 478с.
  6. Котюк В.О. Основи теорії держави і права. – К.: Вентурі, 1999. – 224с.
  7. Черданцев А.Ф. Теория государства  и права. – М.: Юрайт, 2000. – 432с.
  8. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М.: Спарк, 2000. – 529с.
  9. Матузова Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юрист, 2003. – 619с.
  10. Лазарев В.В. Теория права и государства. – М.: Право и Закон, 1996. – 424с.
  11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: хрестоматия. – М.: Интерстиль, 1998. –  937 с.
  12. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. – М.: Зерцало, 2000. – 656с.
  13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків: Консун, 2001. – 656с.
  14. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. – М.: Зерцало, 2000. – 656с.

Залишити відповідь