Цікаво рецензувати книгу поета, яка відкривається рядками: ”Ну і що, що десь там є Америка …” (с. 3), людині, котра в тій Північній Америці [Канаді – В. П.] проживає.

Не дивлячись на претензійно-ускладнену післямову Олександра Хоменка про збірку Павла Вольвача (зворот книги), поезія його є органічно простою і глибокодумною. Саме Жмеринка (а не десь там Америка) має стати сенсом існування та буття красивої дівчинки, якщо хочемо тут жити красиво і будувати свій український Діснейленд. Використання опозиції/контрапункту оправдане і допомагає миттєво створити неповторний і своєрідно чарівний образ.

Ця опозиція присутня і в наступному вірші (“руки почорнілі”– ”біла горілочка”, с. 4).
Краще за Вольвача не скажеш про політичну дилему та двовекторність України (особливо напередодні чергових галасливих і здебільшого беззмістовних виборів):

І ляга на голоси і кроки,
Біля ратуш і костелів біля,
На камінну на луску Європи
Давнє дике східне божевілля (с. 4)

Україна ніби приречена на довге і безпробудне ”східне божевілля”. Поети краще за політиків визначають діагноз нашої задавненої хвороби. І формулюють її ємко і лаконічно.

Віртуозне жонглювання мовою по-вольвачівськи унікальне:

Де часто пруха йде поету

І тріщина йде по торцю (с. 11)

Багато сучасних поетів намагаються вкраплювати жаргонізми/сленг в свою поезію, але часто роблять це нековирно і явно видно звідки стирчать вуха.

А хіба можна краще за Вольвача сказати:

Й душі людської лухомань (с. 11)

Поета хочеться просто цитувати (і коментувати немає бажання):

коли дзвонить найкраща жінка у світі
чиї очі
в які я падав
не дають мені впасти в пекло
І ніхто мене тут не бачить
крім неї й Бога (с. 13)

Навіть використання вульгарної лексики в певних випадках оправдане:

Що лишаться як є, коли врешті, промовивши ”бля …”,
Відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом.
Аскетичність тюрми обрізатиме часу гілля,
галки чорно летітимуть над елеватор (с. 24)

Деякі з виразів П. Вольвача могли б стати народними:

Оце б додому – та немає дому (с. 27)

Незважаючи на біль втрат і розчарувань, поезія Вольвача оптимістична і наповнена по вінця життєвою енергетикою та снагою.

Ускладнений образ все ж таки випромінюється і світиться простотою:

Синіми туманними ножами

Музика тремтить тобі услід (с. 32)

Для поезії Вольвача важлива кожна буковка, кожен наголос. Він творить свою поезію, як майстер будує хату.

Словотворчість Вольвача плавна і граційно [полюбляю я це слово в своїх рецензіях – В. П.] легка:

A поки що сонячний сік або сок
Забризкує нас і бездонний ”совок” (с. 58)

Видно у нього особливе чуття (як кажуть зараз ”чуйка”) на вдалі прикметники. Підібрати краще слово для ”совка” як ”бездонний” просто неможливо.

Для творення колоритного образу П. Вольвач не проходить мимо і діаспорної лексики:

Колян, Толян – такий ось крупний ”плян” (с. 62)

При потребі наголос зміщується і це жодним чином не впливає на риму:

Напевно з Польщі йдуть похилі дощі (с. 65)

Навіть прямі запозичення з іноземної (англійської) мови не випадають:

Іде хтось … А світ жуючи чуїнгам –
Безпечний – не дивиться вслід … (с. 65)

Як зараз досліджують неологізми поетів 20-х – 30-х років минулого століття, так колись досліджуватимуть неологізми П. Вольвача (“разуразки”, с. 66, наприклад).

Фатум в його поезії органічно поєднується з оптимізмом та надією:

Іду собі надумую надії
під долю, що придумана давно (с. 70)

Оптимістом необхідно бути навіть за несприятливих умов.

Новизна у Вольвача поєднана з традиційніістю, циклічністю природи та філософським плином часу:

Що нового? Зима, як зима.
Сніг. Дими над горбами димлять … (с. 74)

Оновлений час принесе і оновлену надію. Найближчим часом:

Ще заблиснуть часи – воскресать,
А на чверть – вже ціяї весни (с. 74)

В поезії Павла Вольвача поетично переплелися потужне інтелетуальне начало, глибока філософськість та одночасно семантична простота виразу думки, свідченням чого і є дана збірка.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада