У “Віртуальному Львові” поет зумів відтворити неповторну мозаїку міста, його ауру та чарівність. Чудово переданий поетичними рядками дивосвіт Львова (“сумного Парижу”, як зауважує поет, с. 19), Львова, де переплелися історія і сьогодення, міф і реальність.

Поезія Гордона звукова, фонетична, створює своєрідний фонетичний ряд:

Лібідо літньої краси.

Лілейні лики клерикальних вулиць,

Лекальні контури міських натурниць,

Леґальна лексика весни…(с. 34).

Львів – місто поетів. Гордон задумується над їхньою долею-місією:

Поет – не поет, а Вертер:

Ніколи не бачить щастя!(с. 32).

Він пише:

Завше вертали сюди поети.

Може і ти ще коли прийдеш…(с. 24).

“Ми знову відшукалися у Львові” (“Латентний Львів”, с. 21) змушує нас згадати унікальну любовну лірику Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри і порадіти, що не перевелися ще майстри цього тонкоого та чутливого жанру.

Поет роздумує над тлінністю та плинністю життя:

Гір лісові шоломи

Тихо пливуть у сни…

Люди такі ж зникомі,

Як перелітний дим(с. 29).

Ми ніколи не знаємо, де і що втрачаємо і що здобуваємо:

Здається, віднайшовши скарб,

Ти загубив його водночас…(с. 42).

Глибоко пізнати справжню історію Львова, зрозуміти його нeпросте сьогодення не так то і легко:

Ніким ще не відкрита ця сумна країна,

Це генне таїнство злиття і боротьби

Народів, днів, імперій, міфів, чину…

Ці неоспівані печалі ворожби! … (с. 40).

Поет допускає стороннього глядача (читача) в свою робітню, розмірковує над складним процесом творення поезії:

Мої шухлядки ремесла

Перезаповнені добою…

В одних поезія зросла,

А в інших – таємниці болю(с. 45).

Автор закликає до великодушності, незлобивості, прощення:

Життя не кожному дано прожить –

Тож бережи і зраду, яко дружбу…(с. 56).

В своїй поезії Гордонові вдається поєднати легку іронічність, співчуття, “м’якість і пухнастість” (вірш “Мій тихенький і ніжний котику!”, с. 63).

Автор не хоче вдаватися до нарочитої дидактичності/повчальності, але поезія “Батьківщина” (с. 71) – одна з найпатріотичніших, написаних за останні роки.

Любовна лірика його – це сама ніжність, граційність, сплітається, неначе павутиння:

Скроня до скроні – разом,

Будем тепер разом.

Хтось назове екстазом

Подихи наших скронь… (с. 168).

В своїх збірках поет предстає ідеально чесним, і в першу чергу перед собою, читач оцінить оголений нерв його щирості та відвертості (див, напр., “Українські поети ХХ століття”, “Продажні поети 90-х”), намагання поділитися наболілим і пережитим. Досвід, ерудиція, інтелект, намацальне відчуття затим переплавляються в легкі рядки поезії (без напрягу, як сказала б сучасна молодь), поезії справжньої, власне якою вона і повинна бути.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ,

місто Сейнт-Альберт,

Канада

Інші записи:

Не знайдено