Досвід розвитку місцевого самоврядування: вітчизняна специфіка формування комунікативного простору

«Фактично державний устрій в Київській Русі базувався на договорі між князем і народним зібранням, вічовим сходом – вічем». О. Башилов

Комунікативні технології, не зважаючи на свій ультра-сучасний термінологічний вокабуляр і широке поле як для вивчення так і для застосування у різноманітних сферах життя, є насправді не чимось новим і не знайомим українському суспільству. Відтак, древні звичаї і обряди (які, до речі, ще досить сильно збереглися у консервативному вітчизняному соціумі), які є, по суті, прото-комунікативними технологіями, впливають на сучасні комунікативні відносини у суспільстві.

Д.Нарбут. Вибори кошового

Д.Нарбут. “Вибори кошового”. Як відзначає економіст А.С. Гальчинський, «побудована на основі виборних і самоврядних принципів, Козацька держава запровадила відповідальність вищих можновладців не лише перед привілейованими прошарками… а й перед всім населенням загалом»

Постановка проблеми. Стрімкий розвиток комунікативних практик, що застосовуються у суспільно-політичному процесі, вимагає не тільки наукового вивчення, обґрунтування нових методик комунікативної роботи в сучасних умовах задля вирішення актуальних соціальних і політичних завдань, але й потребує ґрунтовного історичного аналізу як виникнення цих практик, досвіду їх застосування, так і суспільно-політичних умов, в яких формувалися ще прото-комунікативні технології. Якщо ж розглядати таку важливу сферу застосування комунікативних технологій як місцеве самоврядування, то необхідно дослідити їх виникнення у взаємозв’язку із історичним досвідом функціонування в Україні специфічних, а подекуди і унікальних для європейського контенту інституцій самоорганізації населення. Саме там, в минулому вітчизняного самоврядування можна віднайти відповіді на актуальні запити сучасного розвитку демократичних систем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основоположні дослідження, необхідні для розуміння еволюції суспільно-політичних (зокрема, комунікативних) відносин, розробили М.Кастельс.

Сучасні комунікативні технології у взаємозв’язку із історичним досвідом їх виникнення і застосування вивчають у своїх працях такі вчені як Г.Г.Почепцов, І.В. Пантелейчук, А.В. Колодюк, А.В.Дуда, А.Ф.Ткачук, та ін. Різні історичні аспекти розвитку місцевого самоврядування в Україні знайшли відображення у дослідженнях В.Г.Кременя, Д.В.Табачника, В.М.Ткаченка, Я.Ф.Жовнірчика, О.В. Прієшкіної.

Метою даної статті є дослідження історичного досвіду розвитку місцевого самоврядування для з’ясування вітчизняної специфіки формування і функціонування комунікативного простору.

Виклад основного матеріалу. Комунікативні технології (КТ), не зважаючи на свій ультра-сучасний термінологічний вокабуляр і широке поле як для вивчення так і для застосування у різноманітних сферах життя, є насправді не чимось новим і не знайомим українському суспільству.

Це стає зрозумілим навіть при первинному аналізі комунікативного простору – адже при детальному розгляді його організаційної побудови ми знайдемо символічну, подієву, міфологічну і комунікативну складові [1, с.11-35]. Ці складові, особливо перші три, мають під собою серйозну історичну основу, будь-які символи чи події, ритуали чи міфи, постійно змінюючись і осучаснюючись, вони все одно мають інтенцію до історичної ремінісценції. Як відзначає Б.Малиновський, «події міфологічного минулого відіграють визначальну роль, як і норми поведінки та принципи соціальної організації» [2, с.279].

Відтак, древні звичаї і обряди (які, до речі, ще досить сильно збереглися у консервативному вітчизняному соціумі), які є, по суті, прото-комунікативними технологіями, впливають на сучасні комунікативні відносини у суспільстві.

Сама по собі прото-комунікація, відірвана від комунікативного простору – позбавлена соціального сенсу. Отож, надзвичайно важливим видається необхідність проведення аналізу самого комунікативного простору, в «тіло» якого вживлюються КТ. Відповідно, від особливостей КП залежить і дієвість різних КТ, і вектор спрямування суспільно-політичних змін, які виникають у соціумі внаслідок застосування цих КТ.

Для ілюстрації твердження про всеохоплюючий вплив комунікації у суспільному житті, достатньо хоча б навести перелік та опис функцій, які вона виконує (Табл.1).

Табл.1. Функції комунікації (за С.В.Борисньовим) [3, с.265-266]

Функції комунікації

умови актуалізації

Головні:

взаємодії

передача інформації від інституції до інституції (від людини до людини) в процесі діяльності, отримання, перевірка і обробка інформація, розробка і реалізація рішень, зберігання інформації*

впливу

необхідність спонукати до дії: спрямувати людину на певну поведінку або припинити певну діяльність**

Основні:

комунікативна

безпосередній процес передачі інформації та її сприйняття

репрезентативна

початок будь-якого комунікативного акту з метою виявлення наявності загальних настанов на процес отримання чи передачі інформації в різних умовах

експресивна

вербальна комунікація через її доповнення невербальними засобами

Спеціалізовані:

апелятивна (звернення)

чітка соціальна орієнтація при зверненні до людей з різним соціальним статусом

директивна

мовленнєві акти типу директиву (наказ, розпорядження тощо)

фатична

усна і письмова форма комунікації

перформативна (ритуальна)

стереотипна ситуація і установки комунікації

мотиваційна

побутово-ужиткова сфера комунікації з допомогою роз’яснювальних засобів вираження

саморегулююча

офіційні ситуації, головним чином за допомогою вербальних засобів у стереотипних висловлюваннях; неофіційні ситуації – для того, щоб спонукати співрозмовника до комунікативної дії

ритуальна

ритуали, пов’язані із офіційними церемоніями, релігійними обрядами, звичаями

самопрезентаційна

ситуації, коли комунікатор навмисне чи мимоволі створює свій образ

Прим. *[3, с.256], **[4, с.162].

Також для з’ясування ролі комунікації в суспільно-політичних трансформаціях корисними будуть в застосуванні понятійні та методологічні апарати етнопсихології та етносоціології, які вивчають особливості розвитку суспільства залежно від народу, який потрапляє в ті чи інші історичні умови. При цьому не слід забувати про зауваження Л.М.Гумільова: «кожна людина одночасно- член соціуму і член етносу, а це далеко не одне й те ж саме» [5, с. 197].

Дискурс навколо особливостей українського менталітету, історичної зумовленості демократичних змін і побудови держави на вітчизняних теренах у легальному середовищі розпочався тільки два десятиліття тому, напередодні, або й водночас із демократичними революціями у Східній Європі. І саме питання української історії стало (як, до речі, і в часи попередніх періодів національного ренесансу) наріжним у цьому дискурсі. Це й не дивно – довівши «своє» право на історію Київської Русі, дослідивши історію Запоріжжя, заново відкривши період національно-визвольних змагань у ХХ ст., українські політики та вчені отримували передумови для формування нового комунікативного простору на заміну старому, радянському, який перестав виконувати свої функції і, насамперед, функцію державоутворюючу. А численні факти утисків, яких зазнала сама оболонка КП – українська мова – визначила навіть специфіку використання української мови як елементу самоствердження і національної ідентифікації. Достатньо з цього приводу пригадати Т.Г.Шевченка: « А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» [6, с.259].

Зміна КП, його складових, потягнула за собою значні суспільні трансформації. Як зауважує вітчизняний дослідник Б.В. Потятиник, «поширення на території СРСР у 70-80-их рр.. короткохвильових приймачів, які «ловили» передачі «Голосу Америки», «Свободи» і «Вільної Європи», було суттєвим фактором поширення вільнодумства, яке, врешті, і призвело до розвалу наддержави» [7, с. 84].

У сфері державного управління відбуваються також значні зміни : «як наслідок, відбувається зміна парадигми суспільного розвитку, тобто перехід від спроби тотального контролю до демократичного механізму, який можна охарактеризувати терміном «громадянин-кореспондент» [8].

По-різному можна оцінювати подальші історичні події, які зумовили розвиток України після проголошення незалежності. Наразі обмежимося тезою про те, що і досі в Україні ще не створено стрункого і повного комунікативного простору, в якому би кожен громадянин держави почувався більш-менш комфортно з огляду аспектів соціальної комунікації, як не створено і передумов для розвитку усіх складових громадянського суспільства. На думку економіста А.C.Гальчинського, «…слід виходити з об’єктивної реальності, тобто розуміння того, що нині ми поки що перебуваємо на етапі до громадянського суспільства» [9, с. 126-127]. Відзначимо важливу роль у цьому зовнішніх чинників – вплив іноземних та іншомовних ЗМК вже давно є предметом розгляду (поки що, на жаль, малоефективного) компетентних органів як виклик національній безпеці. Однак так само важливою є роль і внутрішніх чинників, які гальмують процес формування ефективного вітчизняного КП.

При цьому слід врахувати новітні тенденції розвитку сучасного спілкування, основною з яких є персоніфікація особистості – «усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, несхожості на інших людей» [10, с. 45]. По суті, сучасна людина глобалізованого світу знову замислюється про свою ідентичність, що, на нашу думку, повністю кореспондується із намаганням сучасного українця віднайти ту ж згадувану ідентичність. І бажання це – віднайти ідентичність –є цілком зумовленими тими суспільно-політичними перетвореннями, свідками яких ми стали у новітні часи: «адже спільне відчуття національної ідентичності є дуже важливим для формування та зміцнення активного, впевненого в собі громадянського суспільства» [11, с. 210]. Відтак, зміна комунікативного простору стала болісним випробуванням для кожного члена українського суспільства – як відзначає Т.Кушерець, «внаслідок всеосяжних макрозмін почали радикально змінюватися їхні стилі життя, прихильності, відданості, преференції, орієнтації тощо, що врешті-решт призводило до втрати звичних ідентичностей» [12, с. 93].

З іншої сторони, феномен новітньої персоніфікації особистості, з яким тільки познайомилися українці, є ніби черговим прочитанням європейських цінностей Нового часу. Таких цінностей, про які свого часу говорив М.Вебер: «сучасна цивілізація – дитя європейського індивідуалізму» [13, с. 19]. Це твердження дивним чином перегукується із спостереженнями М.Костомарова про Україну, «… де принцип особистості раз у раз виявляв свою живучість» [14, с. 249]. Таким чином, давні українські та європейські пошуки актуалізуються у сьогоденні через суспільну трансформацію, викликану комунікативними потрясіннями.

Та все ж найгостріше, на нашу думку, проблемна ситуація склалася у галузі місцевого самоврядування, тобто там, де безпосередньо відбувається інтенсивний комунікативний обмін між громадянином (клієнтом-реципієнтом соціальних послуг) та відповідними інституціями (сервіс-донорами цих послуг). Недосконалість правового забезпечення хронічна відсутність коштів, «куцість» повноважень – до цих постійних «болей» місцевого самоврядування в Україні додалися і проблеми комунікативного характеру.

У такому контексті розглянемо декілька історичних аспектів, які можуть, на нашу думку, допомогти віднайти відповіді у минулому на проблемні питання сучасної ефективної комунікації у місцевому самоврядуванні.

По-перше – історично доведена здатність українців до самоорганізації. «Нація самостверджується, самоорганізується в повномасштабну лише за умови набуття, наповнення статусу громадян його реальним, демократичним змістом на шляху витворення громадянського суспільства» [15, с.59]. Історія якраз і свідчить, що українці збереглися як самобутній народ, скоріше, всупереч, ніж завдяки існуванню стійких політичних утворень – постійна здатність до відтворення державних форм, тривалі (у декілька поколінь) періоди бездержавності та роздробленості змінювалися новими суспільними формами. Очевидно, що така безпрецедентна здатність до відродження була б неможлива без існування певних джерел самоорганізації і стійкого комунікативного зв’язку на рівні поселень, областей, в цілому – народу, без чіткої самоідентифікації в суворому (доволі часто – агресивному) зовнішньому середовищі. З приводу правової традиції самоорганізації доречно буде пригадати російського дослідника С.Г.Алєксєєва (поч. ХХ ст.), який із здивуванням вказує на існування ще за 200 років до його днів іншої практики розмежування владних повноважень і дотримання громадянських прав: «При сучасних поняттях про право втручання адміністративних посадовців у судову компетенцію нижчих верств, цікаво співставити універсал Гетьмана Мазепи київському полковнику… що забороняє втручатися в права міського магістрату стосовно суду над ремісничими, осілими і всілякими мешканцями, тим більше, що наприкінці ХVІІ ст. відмінностей між містами і селами не було, і те, що стосувалося перших, застосовувалося на практиці до других і навпаки» [16, с.259].

Велику роль у живучості правової, самоврядної і культурної традиції відігравало письменство, пізніше – друкарство. Відзначаючи таку особливість українців, як здатність навіть в обмежених умовах самодержав’я до ведення громадського життя у справах, наприклад, освіти, той же Алєксєєв відзначає: «В Малоросії… школи розповсюджуються з кожним роком завдяки ініціативі декількох крупних землевласників…» [16, с.228].

У той же час С.Г.Алексєєв, піддаючи критичному аналізу стан місцевих судів після реформи 1874 р., чітко вказує на причину такого стану речей, яка лежить у відсутності комунікативної практики – поголовна безграмотність, відсутність доступу до інформації, підконтрольність формально незалежних громадських утворень поміщикам і духовенству (яке саме повсякчас є неосвіченим).

Принципи подолання цього комунікативного розриву можемо знайти у варіантах Конституції одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузького, зокрема, у цих рукописах «спеціально обумовлювалася не менш важлива вимога того, щоби усі закони були друкованими для загальної відомості» [17, с.42].

А за кілька десятиліть після цього у переліку необхідних для розвитку суспільства речей зустрічаємо у Програмі «Громади» (1880 р., автори – М. Драгоманов, М.Павлик, С.Подолинський) і такі пункти: «В справах політичних ми бажаємо… 2) Неодмінної волі слова, печаті й науки, зборів і товариств. 3) Безперешкодної самовправи (автономії) для кожної громади в її справах…» [18, с.255].

Детальний аналіз практики російського самодержав’я в царині місцевого самоврядування необхідний тому, що традиції поліцейської держави успадкував і радянський правлячий режим: «ще більшу пригніченість відчула особистість під впливом політичної практики сталінського часу» [15, с.253], а місцеві ради «були позбавлені можливості самостійно виконувати владні функції» [15, с.259] . Тільки тут проблема неграмотності була замінена пануванням єдиної ідеології, специфікою подання освіти і відсутністю доступу громадян до реальної інформації про діяльність органів влади. Власне, наслідки цих комунікативних розривів у взаємовідносинах «влада-громадянин» ми відчуваємо і сьогодні, щоправда, у набагато ускладнених і осучаснених формах.

По-друге – історично зумовлена прихильність українців до демократичного устрою, який передбачає широку участь громадськості, обмеження ролі держави. Як відзначають Л.В.Гонюкова і Б.М.Максимець, функціями громадянського суспільства, зокрема, є «самовираз індивідів, їхня самоорганізація та самостійна реалізація ними власних інтересів», «гарантування непорушності особистих прав громадян», «систематизація, впорядкування, надання урегульованості протестам людей» [11, с.188-189]. Описані функції ніби списані з характеристик українського народу, історія якого, по суті, є тривала (і по сьогодні) боротьба з авторитаризмом, боротьба за відстоювання прав громади.

Якщо ж говорити про етнопсихологічний портрет українця, то у В.Яніва побачимо цікавий опис: «Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород» [17, с.127]. Взагалі, на думку В.Яніва «українці – вроджені вороги деспотії» , при цьому етнопсихолог наводить приклад запорожців, які сипали землю на голову новообраному кошовому, щоб він не смів думати про необмежене диктатуру. Погоджується з такою оцінкою козацької доби і економіст А.С. Гальчинський: «Побудована на основі виборних і самоврядних принципів, Козацька держава запровадила відповідальність вищих можновладців не лише перед привілейованими прошарками… а й перед всім населенням загалом» [9, с.115].

А узагальнивши історичний досвід, М.Драгоманов відзначив: «свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм, зародився на Україні вже далеко після смерті наших історичних автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж на історично-національному грунті» [20, с.121].

Пізніше IV Універсал Центральної Ради від 9 січня 1918 року, написаний багато в чому під впливом історичних студій, звівши воєдино і «абстрактно-європейське» і «історично-національне», декларуватиме демократичні засади держави, запроваджує європейські принципи розподілу влади, провідної ролі парламентаризму, забезпечення громадянських прав і свобод людини. Та й саме правозахисний рух вже за радянських часів стане центром громадського життя, основою формування політичних партій в Україні – адже з неформальних товариств «дисидентів» створилися в середині 1988 р. Демократичний союз та Українська Гельсінська спілка. Зародження інституцій громадянського суспільства у той час відбувалося бурхливо – «за статистикою ЦК КПУ на березень 1989 року в Україні нараховувалося 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких було залучено 13 млн. чол.» [11, с.164].

До речі, органи місцевого самоврядування, змістовне і функціональне наповнення їх діяльності завжди було тією детермінантою, яка визначає ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Як визнає Європейська хартія місцевого самоврядування, «ці органи (місцевого самоврядування – Авт. ) виникли і розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру» [21, с.561]. Власне, таке розуміння демократії знайшло відображення і в сучасній Конституції України, в якій низка статей присвячена опису місцевого самоврядування. Сучасний дослідник О.В.Прієшкіна робить закономірний висновок про взаємовиключність диктатури і місцевого самоврядування: «зважаючи на те, що основним способом правління диктаторів є використання всієї могутності державного апарату, щоб через примус і насильство досягти власної мети, можна дійти висновку про неможливість співіснування антидемократичного режиму і місцевого самоврядування» [22, с.32].

Відтак, саме критикована схильність українців до індивідуалізму і відповідний до цього характер його комунікативних зв’язків при між-особистісному та між-інституційному спілкуванні суттєво зумовили логіку розвитку вітчизняного громадянського суспільства. Відповідно, відцентрове тяжіння суспільного життя, зосередження на потребах громади і окремої особистості вимагало застосування вже й у давні часи усього арсеналу сучасних комунікативних технологій на відміну від автократичного режиму, який передбачає наявність монологу (а не діалогу) і односторонній потік інформації у вигляді ідеології та вказівок.

По-третє, історичний досвід самоврядування як своєрідного економічного устрою суспільства. Принциповим у цьому питанні для багатьох дослідників є протиставлення (або хоча б виокремлення) економічного устрою, властивого для українства і економічного устрою Росії. Ще М.Костомаров відзначав, базуючи свої спостереження на етнопсихологічних факторах, що «примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпнішою неволею й несправедливістю» [14, с.250]. Сучасний економіст А.С.Гальчинський з цього приводу відзначає: «потрібно враховувати, що азійський спосіб виробництва та община – це не породження Київської Русі. Вони привнесені в Росію монголами. На українських землях тривалий час (до ХVІІІ ст.) панівними залишалися принципи господарювання, близькі до європейських» [9, с.11]. Європейські економічні відносини вимагали виникнення і європейських комунікативних практик – індивідуального власника важко було примусити щось робити силою, застосування Магдебурзького права і навіть доволі обмежених на той час демократичних свобод вимагало створення виборних органів, проведення чогось на зразок громадських слухань, розвивало грамотність і книгодрукування. До того ж, початки місцевого самоврядування доводили вже тоді свою економічну ефективність. Як писав з цього приводу І.Я.Франко, «дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті і хороби, школи і лікарні – все се такі речі, що інакше залагоджуються в кожній губернії і вимагають окремого проводу і опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла» [23, с.444].

Розглядаючи питання побудови ефективного вітчизняного комунікативного простору, нам необхідно розглянути і такий четвертий історичний аспект як здатність українців продукувати власний епос і міфологію.

Власне, останнім часом українська міфотворчість виникла як своєрідний продукт протидії чужому комунікативному простору. Як відзначають вітчизняні дослідники, «тривалий процес руйнування державницьких устремлінь українського народу, насаджування комплексу «молодшого брата» потребували у відповідь певної психологічної компенсації» [15, с.18]. Технологія накидання «комунікативного ярма» в даному випадку вивчається галуззю науки під назвою «постколоніальні студії», і, за визначенням С.І.Грабовського, «один із результатів колоніальної практики… полягає в тому, що колоніалісти накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають вважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку…» [24, с.56-57].

Наслідки такого колонізаторського впливу на «тубільний» комунікативних простір є надзвичайно руйнівними. І досить прикро усвідомлювати, що процес комунікативної колонізації триває в Україні і в міфотворчій структурі комунікативного простору, незважаючи на значну історичну практику українців саме у міфотворчості. Так, зокрема, про самобутність української міфології говорить і В.Янів: «ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, – до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними ненатуральними інстинктами, які любить німецька й великоруська міфології» [19, с.32-33].

Висновки. Місцеве самоврядування як складна система економічних, правових і соціо-комунікативних відносин розвивалося в українському суспільстві тривалий історичний час. Дослідники відстежують формування прото-самоврядних інституцій на території України з часів Київської Русі, доби Козаччини, суспільно-політичних рухів ХІХ ст.

Джерела розвитку місцевого самоврядування як протиставлення місцевої автономії всесильній централізованій державі знаходяться, в тому числі, і в етнопсихологічних особливостях ментальності українського народу – індивідуалізмі, схильності до самоорганізації, ведення самостійного господарства. Саме в місцевому самоврядуванні як системі людських і інституційних взаємовідносин виявляється необхідність і зміст діалогічної комунікації, застосування всього спектру комунікативних технологій, кінцевою метою яких є добровільне спонукання реципієнта комунікативного акту до бажаних і спрямовано-планомірних дій.

Економічний устрій українського суспільства, заснований на багатоукладній економіці, рівноправності суб’єктів економічних відносин – також є джерелом виникнення і утвердження варіативних комунікативних практик.

Міфотворчість як окрема складова комунікативного простору розвивається і в наші дні, отримуючи сильний ретроспективний нахил, оскільки також джерела міфотворчості знаходяться в історичній площині.

Література

1. Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер». – 2002. – 352 с.

2. Малиновский Бронислав. Магия, наука и религия. Пер. с англ. — М.: «Рефл-бук», 1998. — 304 с. Серия «Astrum Sapientiae».

3. Бориснев С.В. Социология коммуникации: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003.- 270 с.

4. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер». – 2003. – 656 с.

5. Гумилев Л.Н. Открытие Хазарии. Зигзаг истории. Этногенез и биосфера Земли. Тысячелетие вокруг Каспия. – С.-Пб.: ООО СЗКЭО «Кристалл», 2003.- 880 с.

6. Шевченко Т.Г. Передмова до другого видання «Кобзаря» / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.1. – ХІХ ст../ Передм., упор., прим. О.Сліпушко.- 512 с. – с. 257-261.

7. Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика.- Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.

8. Кандагура К. Система державного управління інформаційним простором у перехідних суспільствах: українські реалії// Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління. 2009. №1. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu_o/2009_1/R_2/Kandagura.pdf.

9. Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада. – К.: Либідь, 2005. – 368 с.

10. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004.- 344 с.

11. Гонюкова Л.В. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика: [навч.-метод. посіб. для вищ. навч. закл.] /Гонюкова Л.В., Максимець Б.М. – К.: Генеза, 2009. – 240 с.

12. Кушерець Т.В. Пошук нових індивідуальних та колективних ідентичностей в умовах глобалізації// Наукові записки. Серія “Філософія”. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип. 5. – 2009. – 220 с.- с.92-101.

13. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994. – 261 с.

14. Костомаров М.І. Дві руські народності. / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.1. – ХІХ ст./ Передм., упор., прим. О.Сліпушко.- 512 с. –с. 247-251.

15. Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / В.Кремень, Д.Табачник, В.Ткаченко. К.: Промінь, 2003 – Т.1. Критика історичного досвіду. – 384 с.

16. С.Г. Алексеевъ. Мъстное самоуправленіе русскихъ крестьянъ. XVIII-XIX вв. – М., С-Пб.: Изд. Товарищества М.О.Вольфа. 1902. – 313 с.

17. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 344 с.

18. Програма «Громади» (1880р.) / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.2. – Кінець ХІХ ст. – поч.. ХХ ст./ Упор., прим. О.Сліпушко. – 376 с. – с. 254-258.

19. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології/ Упор. М.Шафовал. – 3-тє вид., стер. – К. Знання, 2006. – 341 с.

20. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001. Т.5, кн.2. – Кінець ХІХ ст. – поч.. ХХ ст./ Упор., прим. О.Сліпушко. – 376 с. – с. 118-153.

21. Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України: Навч. посібник.- К.: Юрінком інтер, 2008. – 632 с.

22. Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навч. посібник.- К.: Кондор. – 2008. – 336 с.

23. Франко І. Твори: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1976-1986.- Т.45. – 525 с.

24. Грабовський С.І. Що принесла Україні Переяславська рада? – К.: Стилос, 2003. -64с.

Анотація. У статті аналізується взаємозв’язок між історією розвитку місцевого самоврядування в Україні та формуванням нового вітчизняного комунікативного простору, встановлюються історичні передумови для розвитку ефективних комунікативних технологій в місцевому самоврядуванні.

Аннотация. В статье анализируется взаимосвязь между историей развития местного самоуправления в Украине и формированием нового отечественного коммуникативного пространства; устанавливаются исторические предпосылки для развития эффективных коммуникативных технологий в местном самоуправлении.

Summary. The author analyzes the relationship between the history of the development of local self-government in Ukraine and the formation of a new national communicative space, sets the historical background for the development of effective communication technologies in local government.

Залишити відповідь