УКРАЇНСЬКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТСЬКІ ФОРМУВАННЯ У СКЛАДІ НІМЕЦЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Серед досліджень про українські колабораціоністські формування у складі німецьких збройних сил важливе місце посідає праця А.В. Боляновського[1] , який на підставі насамперед матеріалів архівів України, Німеччини, США, Польщі, Білорусії, Чехії охарактеризував  українські національні військові підрозділи, частини та з’єднання, що діяли на боці німецької армії в роки Другої світової війни.  У розкритті  теми ми спиралися також на дослідження таких істориків як  Ю.Киричук, С. Дробязко, В.Косик, І.Дерейко та ін.

Напередодні Другої світової війни становище українського народу було складним. Українська землі перебували у складі СРСР, Польщі, Румунії,Чехословаччини. Українці не мали своєї держави – короткочасна історія Центральної Ради, Гетьманату й Української Народної завершилась окупацією більшої частини  України  Червоною армією і відповідно включенням її  до складу більшовицької Росії (від 30 грудня 1922 року – СРСР). Схожою була доля і  Західно-Української Народної Республіки. Однак у Галичині та на західній Волині окупація здійснювалася з боку Польщі.[2]

На формування умов виникнення українських добровольчих загонів у складі  збройних сил Німеччини вплинула соціально-економічна та політична ситуація в Радянській Україні, що склалася напередодні й у роки Другої світової війни. Життя, діяльність та політичні настрої українського суспільства в міжвоєнний період відбувалися на фоні жорстоких репресій з боку радянських органів влади. Метою більшовицького уряду, всієї радянської системи було створення умов для тотального контролю за соціально-економічними процесами в державі та за розвитком суспільної думки народів СРСР. Курс на політику коренізації  щодо України та українізації кадрів був своєрідною політичною тактикою радянського уряду.  Суть цієї політики полягала у спробі взяти під контроль процес національного відродження в Україні. Результатом жорстокої політики «очищення» суспільства від «ворогів народу» стали скалічені долі мільйонів українських громадян. У передвоєнний час морально-політичний стан українського суспільства зазнав сильної деформації, яка виявилася в насильницькому насадженні однодумності, створенні обстановки тотальної підозри й страху, почуття власної другорядності в психології людей. [3]

На початку німецько-радянської війни нацисти не передбачали жодної можливості створення українських збройних формувань. Небажання Гітлера давати українцям зброю не в’язалося з реальністю. Німецьким військам у 1941р. доводилося в поліських болотах воювати з некерованим, величезним угрупуванням радянських військ, яке на самому початку кампанії завдавало непоправної шкоди комунікаційним шляхам Вермахту. Не маючи вільних сил для знищення цього угрупування, нацисти силами двох кінних полків СС восени 1941 року почали «позбавляти партизанський рух соціальної бази», тобто знищувати і виселяти населення з зони Прип’ятських боліт. Їхні дії стали в подальшому підґрунтям для організації національних українських формувань у складі німецьких збройних сил.[4]

Перші українські частини в складі вермахту були створені в результаті співробітництва ОУН  з німецькою військовою розвідкою (абвером). У той час як керівництво абвера мало намір використати ці формування для підготовки кадрів розвідників і диверсантів, українські націоналісти розглядали їх як основу майбутньої української армії. Відповідно до задуму ОУН, українські легіони повинні були вступити в Київ разом з німецькими військами й забезпечити проголошення незалежності України.

Створення українських легіонів розпочалося з добору кадрів з головних діячів ОУН  і колишніх вояків збройних формувань Карпатської України. Спочатку вони формувалися з українців, які проживали на території райху або прибули сюди до літа 1939 р. Основне військове навчання відбувалося на території Німеччини, комадантом був Р.Ярий, інструкторами – колишні старшини українських армій. Згодом було утворено легіони ВВН( «Військові Відділи Націоналістів»), «Веркщуц»(охорони фабрик), «Банщуц»(охорони залізниць).[5]

На початку квітня 1941 р. у таборах на півдні Польщі були зібрані перші групи українських добровольців із числа військовополонених колишньої польської армії. Звідси їх перекинули на навчальний полігон «Нойхаммер» (Сілезія) для військового навчання. Остаточно сформований батальйон, що одержав умовне найменування «спеціальна група Нахтігаль», нараховував близько 300 осіб (3 роти). Німецьким командиром батальйону був призначений лейтенант А. Герцлер, а офіцером зв’язку – лейтенант Т. Оберлендер; українським – сотник Р. Шухевич. На чолі рот і взводів стояли українські командири, при яких перебували німецькі офіцери зв’язку й інструктори. У батальйоні був і власний капелан греко-католицького (уніатського) віросповідання.[6]

Формування другого батальйону Українського легіону – «Роланд» – почалося в середині квітня 1941 р. на території Австрії. На відміну від «Нахтігаля», його особовий склад більшою мірою був представлений емігрантами першої хвилі і їхніх нащадків. Крім того, до 15% від загальної чисельності становили українські студенти з Відня й Граца. Командиром батальйону був призначений колишній офіцер польської армії майор Є.Побігущий. Всі інші офіцери й навіть інструктори також були українцями. Своєю чергою, німецьке командування представляла група зв’язку в складі 3 офіцерів і 8 унтер-офіцерів.

У перших числах червня 1941 р. батальйон відбув у Південну Буковину, де ще біля місяця проходив інтенсивне навчання, по завершенні якого похідним маршем рушив у район Яс, а відтіля через Кишинів і Дубоссари – на Одесу. Наприкінці серпня він був виведений із фронту для продовження навчання. До цього часу через небажання німців визнати незалежність України бойовий дух особового складу батальйону різко впав, і багато хто з бійців покинули його лави. Батальйон «Нахтігаль» був також виведений із фронту й роззброєний, після того як його командир Р. Шухевич направив гітлерівському командуванню протест із приводу арешту німцями С.Бандери та членів утвореного у Львові українського уряду.[7]

У перспективі  колишні члени цих формувань мали вибір між звільненням із служби, що тягнуло за собою злидні, та службою у відновленому військовому загоні.  Звичайно, в надії повернутися на Україну переважна більшість особового складу обрала продовжити службу(тільки 50 осіб звільнилися).[8]Наприкінці жовтня 1941 р. обидва батальйони були дислоковані у Франкфурт-на-Одері й реорганізовані в 201-й батальйон «шума» під командуванням майора Є.Побігущого. Кожний із солдатів й офіцерів підписав контракт на один рік служби без приведення до якої-небудь присяги. До січня 1943 р. батальйон ніс охоронну службу на території Білорусії. Після його розформування майже весь особовий склад колишнього Українського легіону влився в ряди Української повстанської армії (УПА), що діяла одночасно проти німців, радянських партизанів і регулярних військ, і зайняв у ній посади командирів й інструкторів.[9]

Крім батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», напередодні німецько-радянської війни створено окремий український військовий підрозділ « Пума».  При його формуванні головними постатями був колишній сотник УГА Олександр Ганс Пулюй і член ОУН Орест Сидорович Масікевич.  Остаточне оформлення підрозділу відбулося  23 черевня 1940 року при входженні  членів бухарестського проводу ОУН-м у лави добровольців і переїзді їх у Пятра-Нямц (число членів зросло до сотні). Головні завдання, визначені німецьким командуванням, для учасників «Пуми» полягали у тому, щоб не вступаючи у фронтові бої, просуватися при наступі сухопутних військ за першою лінією фронту, гасити пожежі організовані ЧА при відступі, забезпечити охорону складів зброї, спорядження та харчів, які залишалися при відступі радянських частин, займати квартири для штабів вермахту. У серпні 1941 року підрозділ розпустили, частина учасників увійшли до складу частин німецької армії. Члени «Пуми»,що повернулися до України отримали довідки про звільнення від військової служби і у переважній більшості увійшли до складу адміністрації міст на окупованих територіях. [10]

Зокрема, на окупованій території України німецьке командування створювало колабораціоністські формування для використання їх у боротьбі з Червоною армією, виконання військової розвідки, а також для проведення каральних акцій і диверсійних операцій.  У переважній більшості “українська армія” використовувалася для виявлення  та знищення партизанських загонів, агентури радянської розвідки та осіб з антигітлерівськими настроями. Головною метою виконання таких функцій була не тільки допомога частинам СС і поліцейським органам, а й бойова підготовка цих загонів та частин ,перед направленням їх на фронт.[11]

Крім того, для підтримки німецьких збройних сил організовувалися допоміжні охоронні команди (ГІВА). Сюди належала особлива ​​категорія осіб, що пішли на службу у німецьку армію й використовувалися в якості допоміжної сили для обслуговування її тилу – так звані «Гіві» – скорочення від німецького слова «гільфсвілліге» (дослівно – бажаючі допомагати). Вони разом з німецькими сторожовими силами мали охороняти військовополонених, залізничні споруди, мости, запаси, майстерні і т. д. Гіві підлягали безпосередньо польовій або місцевій комендатурі, одержували добре харчування і тютюн, нарівні з німецькими солдатами.[12]

У складі німецької армії діяли й козацькі частини. Так, на території Харківської області діяв кінний каральний загін «українських козаків».[13] Відомо, що  6 жовтня 1941р. генерал-квартирмейстер генерального штабу генерал-лейтенант Е.Вагнер дозволив командувачам тилових районів груп армій «Північ», «Центр» і «Південь» сформувати за згодою відповідних начальників СС і поліції , козачі частини з військовополонених для використання їх в боротьбі проти партизан.

Відповідно до наказу від 18 червня 1942 р., належало направляти всіх військовополонених, які були козаками за походженням чи вважали себе такими, у м.Славута. Через гостру нестачу серед них старшого і середнього командного складу в їхні частини стали набирати колишніх командирів Червоної армії, які не були козаками. Козачі частини спочатку використовувалися виключно як допоміжні війська для охорони таборів військовополонених. Однак, після того як вони довели свою придатність до виконання найрізноманітніших завдань, їх використання набуло іншого характеру. Більшість з сформованих на Україні козачих полків були задіяні на охороні автомобільних і залізничні шляхів, інших військових об’єктів, а також в боротьбі з партизанським рухом на території України і Білорусії.[14]

У березні 1943 р. керівник генеральної округи «Галичина» бригадефюрер СС О. Вехтер, що був одним із прихильників ідеї широкого залучення до співробітництва населення окупованих територій, домігся від Г.Гіммлера дозволу на створення поліційного полку із числа галичан. Райхсфюрер СС пішов назустріч цій пропозиції й віддав наказ про формування добровольчої дивізії СС «Галичина».[15]

28 квітня 1943 року у Львові офіційно проголошено створення галицької дивізії, повідомлення про що були поміщені в українській та німецькій окупаційній пресі.[16] Одночасно з проголошенням дивізії розпочалося вербування до неї, спочатку головним центром поповнення військ був Львів з прилеглими населеними  пунктами. Труднощі з її творенням виникли від самого початку, бо німці не були до цього відповідно підготовлені. Для добровольців не було відповідного місця на вишкіл; також не було для них кадрового особового складу. [17]

Населення часто розшифровувало абревіатуру “СС” як зашифровану “січове стрілецтво”. Тому і не дивно, що до лав дивізії потрапила значна кількість  ветеранів колишніх армій УНР і ЗУНР. Крім того, молодь приваблював ореол січової слави, та й до пропаганди на користь дивізії залучалися  авторитетні люди, серед них був і відомий український історик І.Крип’якевич. До кінця 1943 року число бажаючих потрапити до її лав становило 82 тис. добровольців, з яких було прийнято лише 27 тис. Частина галичан розуміла істинність політики гітлерівського режиму, тому вербувальникам до дивізії доводилося застосовувати погрози,  залякування та навіть репресії.[18]

Із перших місяців німецько-радянської війни велика кількість українців(як військовополонених, так і цивільного населення) влилося до лав гітлерівської армії й служили в якості «добровільних помічників» у німецьких частинах або в складі окремих формувань, таких як будівельні батальйони, частини постачання, охоронні й антипартизанські загони. У їх створенні певну роль зіграла й Організація Українських Націоналістів, яка направляла на фронт нечисленні групи своїх прихильників, що йменувалися «корпусами» й «дивізіями» Української національної армії.

Навесні 1943 р. всі українці, що служили у лавах вермахту, а також у деяких батальйонах «шума», були оголошені солдатами Української визвольної армії («Українського визвольного війська» – УВВ).[19]  Проект створення УВВ на основі підрозділів «гіві» та охоронних батальйонів розробляв М. Садовський ще з осені 1942 року, за сприяння президента уряду УНР в екзилі А.Лівицького.[20] Українські військові формування, що номінально зараховувалися до УВВ, умовно поділяються на дві категорії: охоронні батальйони та українська піхота.[21] Вони,як  надалі планувалося, після утворення Української Національної Армії  мали увійти до її складу.[22]

Отже, німецьке командування створювало українські колабораціоністські формування в основному для виконання ними таких функцій  як допомога частинам СС і поліцейським органам та бойової підтримки військ на фронті. Головним поштовхом до утворення Дружин українських націоналістів (“Нахтіґаль” і “Роланд”), дивізії СС “Галичина”, Української національної армії, Українського визвольного війська були політичні угоди українських націоналістів з німецькою владою та несприятливе становище на фронті. Очевидно, що українські націоналісти сподівалися, що створення національних частин рано чи пізно приведе офіційно Берлін до визнання України як свого союзника. Проте, як бачимо з подальшого розгортання долі цих частин,  сподівання виявилися марними.

Список використаних джерел та літератури

  1. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. — Львів, 2003. — 685 с.
  2. Віхи історії України в документах і матеріалах(1939-1991рр.): Хрестоматія / Уклад.: О.В. Власюк, В.Й.Сидорук, В.В. Трофимович, Л.В. Трофимович, В.І. Шанюк. – Рівне-Острог:Волинські обереги, 2015. –448 с.
  3. Гайке Вольф-Дітріх. Українська дивізія “Галичина”: історія формування і бойових дій у 1943–45 роках / Передмова В. Кубійовича. – Торонто;Париж;Мюнхен. – 274 с. – (Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. 188: Праці історично-філософічної секції НТШ).
  4. Дерейко І. Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки). / Іван Дерейко; Ін-т історії України НАН України. — К., 2012. —174 с.
  5. Дивизия СС “Галичина” [Електроний ресурс] // S.B поисково-исторический форум – 2012. – Режим доступу: http://smolbattle.ru/threads/ Дивизия – СС – Галичина.23376
  6. Дробязко С.И. Восточные легионы и казачьи части в вермахте. – М.:АСТ, 1999.- 48 с.
  7. Дробязко С., Каращук А. Вторая мировая война 1939-1945. Восточные добровольцы в вермахте, полиции и СС. – М.,2000 г. – 48 с.
  8. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. — Париж – Нью-Йорк: Молоде життя, 1970. — Т. 6. — С. 2000-2400.
  9. Киричук Ю.Проблема української колаборації в роки Другої світової війни / Киричук Ю. // Україна – Польща:важкі питання . Матеріали ІХ і Х міжнародних семінарів «українсько-польські відносини під час Другої світової війни». – Луцьк: ВМА «Терен»,2001. – 496 с.
  10. Рыбаков Д. Герои и (или) коллаборационисты: по ту сторону мифа.[Електроний ресурс] // gazeta.zn.ua – 2003. – Режим доступу:http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/geroi_i_ili_kollaboratsionisty_po_tu_storonu_mifa.html
  11. Чернігівщина в роки нацистської окупації: Документи і матеріали / Упорядники:О.Б. Коваленко, Р.Ю. Подкур, О.В. Лисенко. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2013. — 496 с.
  12. Шайкан В.О. Колабораціонізм в Україні в роки Другої світової війни: причини виникнення, особливості, маштаби // Україна і світ: Зб. наук. праць.- Кривий Ріг: Видавничий дім, 2005.- 466 с.

 

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720