Дон і Кубань у політиці Павла Скоропадського

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У статті йдеться про встановлення і розвиток дипломатичних відносин Української Держави з Доном і Кубанню – новими державними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії.

Ключові слова: Всевелике Військо Донське, Кубань, Українська Держава, гетьман Павло Скоропадський, зовнішня політика.

Корнейчук В. В. Дон и Кубань в политике Павла Скоропадского.

В статье идет речь об установлении и развитии дипломатических отношений Украинского государства с Доном и Кубанью – новыми государственными образованиями на территории бывшей Российской империи.

Ключевые слова: Всевеликое Войско Донское, Кубань, Украинское Государство, гетман Павел Скоропадский, внешняя политика.

Korniichuk V. Don and Kuban in the policy of Pavlo Skoropadsky.

The article tells about the establishment and development of diplomatic relations between the Ukrainian state with Don and Kuban as new state formations on the territory of the former Russian empire.

Keywords: The huge army of the Don, Kuban, Ukrainian state, hetman Pavlo Skoropadsky, foreign relations.

Ця проблема є актуальною, оскільки в наукових дослідженнях зовнішньої політики Української Держави питання її відносин із новопосталими державними утвореннями розглядається побіжно, а інколи і зовсім оминається. До сих пір немає комплексного дослідження присвяченого виключно цій проблематиці.

Останнім часом українські дослідники почали активно займатись питанням міжнародних відносин в період Української Держави 1918 р. Серед них варто виокремити узагальнюючі монографії Р. Пирога, Д. Яневського, О. Реєнта, І. Дацкова, В. Матвієнка, В. Соловйової. Але в більшості праць автори охоплюють весь період функціонування дипломатії в добу національно-визвольних змагань, що об’єктивно ускладнює глибоке висвітлення такої спеціальної проблематики як відносини Української Держави з Доном і Кубанню.

Метою статті є показ місця, яке займали ці новоспечені держави в політиці гетьмана П. Скоропадського.

Новим напрямом зовнішньої політики стало встановлення зв’язків з новими державними утвореннями, які з’явились на території колишньої Російської імперії. Визнання їх як суб’єктів міжнародної політики стало важливим тактичним кроком української дипломатії, оскільки встановлення  з ними стосунків на міжнародному рівні закріплювало факт розпаду імперії на окремі незалежні утворення. А ще це зміцнювало позиції самої Української Держави, яка теж постала на теренах імперії. Окрім того нові держави мали антибільшовицьке спрямування. Інтерес Української Держави до них був зумовлений і тим, що в багатьох з них проживала велика кількість етнічних українців, насамперед це Кубань і Дон. У таких умовах Україна ставала для них природним союзником.

Стратегічно важливим для Української Держави було Всевелике Військо Донське, оскільки з геополітичної точки зору прикривало південний схід України і було природним рубежем у випадку небезпеки з заходу, півночі та північного заходу. Крім того, Дон був проміжною ланкою між гетьманатом та Кубанню і за вдалого втілення ідеї Причорноморського союзу став би логічним завершенням у Приазов’ї [10, с.70]. Тут, особливо в Таганрозькому окрузі, компактно проживали сотні тисяч українців, що становили більшість місцевого населення. Тому гетьманський уряд розглядав ці землі, як частину національної території. В обох державах режими гетьманату та військового отамана базувалися на подібних суспільних засадах. Це не суперечило планам гетьмана, який намагався відновити козацький стан, що мав стати опорою його влади. Донські козаки бачили гетьманську державу як природного союзника у протистоянні з більшовиками. Такої ж думки дотримувались і в гетьманському уряді. Як зазначав експерт політичної комісії на українсько-російських переговорах Д. Донцов, «у Всевеликому Війську Донському слід убачати союзника, що могло б стати найпершим і найголовнішим завданням нашої східної політики» [1, арк. 89].

Проте у взаєминах між Гетьманатом і Доном було й немало суперечливих питань. Перш за все, це територіальні претензії Дону на Луганщину, Старобільський повіт Харківщини і Таганрозький район. Іншою причиною стало проголошення  керівними колами Дону тимчасовості влади до відновлення «великої Росії». А визнання Всевеликого Війська Донською незалежною державою загострювало стосунки з РСФРР, яка заперечувала незалежність Дону.

Після захоплення німцями таких донських територій, як Таганрог і Ростов, Гетьманат намагався поширити свою владу на ці міста, вважаючи їх своїми. Свідченням цього є численні відповіді МЗС на запити інших міністерств. Наприклад, на запит міністерства шляхів, чи входить Таганрозький округ до складу України? – у МЗС відповідали, що звісно входить.

Згодом до Києва була відправлена донська делегація на чолі з генералом М. Свєчином. Делегація вимагала від Києва відмовитись не тільки від претензій на Таганрог і Ростов, але й від частини власне українських земель. Українська сторона наполягала ж на включені донських земель до лінії, що проходила по р. Калитва. Компромісний варіант запропонував сам М. Свєчин, який передбачав «покласти кордон там, де він пролягає між адміністративним поділом Катеринославської й Харківської губернії, з одного боку, й Областю Війська Донського — з іншого» [10, с.73]. Гетьман був не проти, але він мусив рахуватися з широкими колами українського суспільства, якому була не до вподоби така ідея. Як писав сам гетьман: «Але українські кола, з котрими я говорив, і слухати нічого не хотіли. Ростов їм потрібен, це буде зв’язок із Кубанню, котра також населена українцями, а тому буде належати Україні, і багато ще інших доказів примушували їх бути в цьому питанні непримиренними» [3, с.236].

Тим часом місцеве населення Таганрозького і Ростовського округів висловило своє бажання про приєднання до складу Української Держави. У надісланому «Меморіалі» місцеві жителі нагадували гетьманському урядові, що Таганрог і Ростов штучно були відокремлені від Катеринославської губернії імператором Олександром ІІ і включені до складу Війська Донського. А «Приєднання ж їх до України викличе, безсумнівно, задоволення величезної маси населення» [10, с. 76], – зазначалося в документі.

Розуміючи, що дискусії над питанням встановлення кордону загрожують українсько-донському союзу, гетьман вирішив піти на поступки. Своєю чергою, Військо Донське теж пішло на поступки, відмовившись від претензій на власне українські землі. Згодом гетьман пояснив своє рішення, розкритикувавши при цьому політику доби ЦР, яка ґрунтувалась лише на етнографічному принципі встановлення державних кордонів. У своїх спогадах він писав: «По Брест-Литовському договору Німеччина визнала Україну в етнографічних кордонах. Це був основний принцип для майбутнього, на думку панів, які брали участь у підписанні Брест-Литовського договору, яким потрібно було керуватися при проведенні українських кордонів. Виходив абсурд, але про це українські дипломати мало турбувались. З одного боку виявилось, що Україна в’їжджала в саме серце Області Війська Донського, захоплюючи при цьому Ростов, цим самим остаточно відрізуючи Дон від моря. З іншого боку, Кримський півострів, слабо, порівняно, населений українцями, не входив до складу України. Варто глянути на карту, щоб відразу зрозуміти, наскільки така держава не має даних для того, щоб бути життєздатною» [3, с. 235].

8 серпня 1918 р. обидві сторони підписали «Попередню угоду», яка оголошувала взаємне визнання суверенітету і незалежність обох держав. В угоді були визначені державні кордони, встановлення митниць та обопільне постачання необхідних товарів. Згідно з документом, кордон визначався «останнім адміністративним кордоном, що відділяв Україну від колишньої Області Війська Донського, тобто між останньою і Катеринославською, Харківською і Воронізькою губерніями» [6, с.294]. Таким чином, проаналізувавши дану угоду ми побачимо, що Київ пішовши на поступки Всевеликому Війську Донському, практично відмовився від суто етнографічного принципу встановлення кордонів, що фактично залишило в складі останнього значну етнографічно-українську територію, заради встановлення українсько-донського союзу.

Велику цікавість гетьман проявляв і до Кубані, де більшість населення становили етнічні українці. За словами Д. Дорошенка, уряд розглядав Кубань як  «частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна буде приєднатися до України або як автономна область, або на федеративних основах»[8, с. 136]. Такі надії пов’язувалися з виникненням на Кубані руху за об’єднання з Україною. Крім того, чимало керівників Кубані були українцями (Л. Бич, М. Рябовол). Проте, не все керівництво Кубанської Народної Республіки займало проукраїнську позицію – половина орієнтувалася на відновлення «єдиної і неподільної» Росії, шляхом утворення тимчасового союзу Кубані, Дону і Тереку.

У середині березня, під натиском більшовиків, Кубанський уряд був вимушений укласти військову угоду з Добровольчою армією, за якою все кубанське військо переходило в розпорядження Добрармії. Відразу ж після приходу, білогвардійці почали роздмухувати протиріччя між старшиною та простими козаками з ціллю відвернути їх від української орієнтації [4, с. 254]. А прихильники українсько-кубанського об’єднання навіть були піддані репресіям.

Але, попри перебування Добрармії на території Кубані, 28 травня 1918р. до Києва прибула кубанська делегація. Її метою було домовитись про надання Україною політичної і військової допомоги у боротьбі з більшовиками. Під час переговорів вияснилося, що гетьманський уряд недостатньо поінформований про реальний стан справ на Кубані, оскільки спочатку навіть пропонував призначити в Кубані генерал-губернатора.

Уже в ході переговорів сторони торкнулися питання українсько-кубанського союзу. Кубанські делегати обстоювали ідею федеративного союзу.  Проте принципових дискусій  і суперечок з цього питання не виникало. Як засвідчив Д. Дорошенко, «між українським міністром закордонних справ і українцями – членами Кубанської делегації – установилося потайне порозуміння вести справу в напрямку прилучення Кубані до України» [8, с. 137]. Проте після повідомлення членами делегації – росіянами Скобцовим і Капліном кубанського уряду, що мова зайшла про приєднання до України, той негайно обмежив повноваження делегації, зобов’язавши її домовлятись лише про військову допомогу. У Києві пообіцяли надати допомогу зброєю і військовою силою.

Після повернення делегації до Новочеркаська було проведено нараду з метою повідомити крайову владу про результати переговорів [5, с. 124]. Проте через присутність там білогвардійських військ у раді  взяли участь лише частина делегатів. Крім того на раду відкрито тиснув генерал Добрармії Л. Алексєєв. На нараді за Україною були визнані наступні недоліки: Київ обіцяв лише автономію; в Україні панує авторитарний режим гетьманату; потрібно було б іти під німецьке панування; гетьман не мав змоги відразу надіслати живу силу. За союз з Україною виступили С. Манжула, К. Безкровний, А. Намітоков, проти – Г. Білий, Л. Бич, П. Макаренко, Д. Скобцов, П. Каплін, Г. Омельченко.

З метою здобути підтримку місцевого населення, український уряд проводив на Кубані активну пропагандистську політику за фінансування МЗС. Проте гетьман добре розумів, що остаточно привернути симпатії козаків могло лише звільнення захоплених більшовиками кубанських територій. З цього приводу в української влади був розроблений цілий військовий план. Ось як його описав Д. Дорошенко: «Саме в той час армія добровольців під проводом ген. Алексєєва лаштувалась до походу на Катеринодар. Було ясно, що хто визволить Кубань від большевиків, котрі чинили страшенні звірства й спустошення в краю, той здобуде собі остаточно симпатії населення і до того прихиляться кубанські козаки. Тому то міністр закордонних справ умовився з українськими делегатами Кубані, що буде старатись того, щоб з України було вислано на поміч Кубані все, що тільки буде можна. Малася на увазі дивізія генерала Натієва, розміщена тоді в східній частині Харківщини, вздовж кордону. Вона рахувала в собі коло 15 000 людей. Гетьман цілком ухвалив план — вислати цю дивізію до Азовського побережжя, посадовити на кораблі і зробити десант на Кубанському побережжю» [8, с. 137]. Проте план був провалений через зраду одного з чиновників військового міністерства, який всіляко затягував початок військової операції, допомагаючи тим самим білогвардійцям першими оволодіти Катеринодаром.

Після окупації Добровольчою армією частини Кубані, Законодавча рада, уряд і сам отаман, виявилися в повній залежності від них. Але навіть за таких складних умов місцеве населення не полишало надій приєднатись до України. Прикладом може слугувати з’їзд політичних і національних представників Сочінської округи, на якому делегати проголосили належність Сочінської округи до України, мотивуючи своє рішення тим, що в ній проживає до 74 відсотків українців [2, с. 7]. Про бажання місцевої людності приєднатися до України писали навіть керівники Добрармії. Генерал А. Денікін у своїх спогадах писав: «Ідея «Великої України», в якій Кубань займе становище «рівного члена», проводилась поки що теоретично: німецька окупація і гетьманський режим слугували охолоджуючим початком. Чорноморці чекали повернення до влади Центральної Ради і Петлюри» [7, с. 204].

Після провалу військового плану, гетьман вдався до дипломатичних методів впливу на Кубань. 20 вересня 1918 р. до П’ятигорська консулом був відправлений колишній полковник царської армії, що проходив службу в Кубанському війську – барон Ф. Боржинський. Він доклав значні зусилля для встановлення і зміцнення добросусідських відносин з місцевими організаціями і громадськістю, а також постійно повідомляв уряд про розвиток подій на Кубані.

Та навіть за таких несприятливих обставин, політичне керівництво Кубані все ще намагалося встановити дружні стосунки з Українською Державою. З цією метою до Києва була надіслана Надзвичайна дипломатична місія, яку очолив полковник В. Ткачов. За свідченнями Д. Дорошенка, неофіційною метою місії було «вияснити ґрунт, на якому могло б відбутись державне об’єднання Кубані з Україною» [8, с. 138].  Про це свідчать також вітальні слова голови місії до гетьмана: «Насущні інтереси обох країн, як видко, вимагають якнайтіснішого зближення між ними і Кубанське Правительство має тверду надію, що з давніх давен звязані між собою кровними узами і повні яскравих прикладів боротьби за незалежність, Україна і Кубань знову дадуть зразок могучого братнього союза» [9, с. 27].

Місія була урочисто прийнята гетьманом 21 жовтня у його резиденції. У своїй вітальні промові, П. Скоропадський висловив надію, що «Кубанське козацтво, яке є прямим нащадком запорожців, зіллється в тісний братський союз з рідною йому Україною на добро і на славу Кубанського Війська та Української Держави» [9, с. 28]. Підсумки переговорів виявилися продуктивними на ряд договорів та конвенцій. Зокрема про консульські, поштово-телеграфні, морехідні та торговельні відносини, залізничний зв’язок та банківські операції.

5 листопада 1918 р. було видано указ про заснування «Українського дипломатичного представництва на Кубанщині». А 8 листопада 1918 р. «міністром-резидентом Української Держави при Кубанському уряді» було призначено Ф. Боржинського [10, с. 102]. Останній призначив секретарем посольства К. Поливана. Робота посольства повинна була бути спільною з кубанським урядом у таких сферах: боротьбі проти засилля Добрармії; поширені даних щодо співчуття України незалежності Кубані; розголошені відомостей про дійсний стан справ на Кубані; у блокуванні монархічної агітації В. Шульгина; у здобутті прихильності Європи та США до ідеї кубанської незалежності.

Доповідаючи про становище в регіоні К. Поливан зазначав, що Кубань зрештою може приєднатися до Української Держави. Для цього потрібно провести Кубань через два етапи: 1) самостійність Кубані; 2) федерація з Україною.

Між Кубанню і Україною нарешті налагоджувався ґрунт для майбутнього федеративного союзу. З цього приводу, у своїй газеті «Нова Рада» С. Чалий писав: «…Кубань, яка через кілька днів має проголосити себе устами великої Крайової Ради суверенною народною республікою. І коли слідом за цим послідує акт про федерування Кубані з українською державою, то це й буде якраз виступ на шлях здійснення ідеалу українського народу — єднання всіх його частин в одно державне суверенне тіло від Сяну до Кубані».

Проте подальший хід подій унеможливив українсько-кубанське об’єднання. Причиною цьому стали події як на Кубані, так і в Україні. Так, на Кубані проукраїнський уряд Л. Бича був заміщений проросійським урядом Ф. Сушкова. А згідно з ухваленою Кубанською крайовою радою резолюцією «Кубанський край повинен увійти в склад Російської федерації, як член федерації»[9, с. 29]. А генерал Денікін став головнокомандувачем всіх збройних сил півдня Росії, зокрема Дону і Кубані. Україна ж внаслідок антигетьманського повстання Директорії нічим не могла допомогти цій, етнографічно українській, Кубанській республіці.

Ця проблема і досі залишається перспективною для дослідників, оскільки ще не всі архівні матеріали залучені до наукового вжитку, особливо ті, що зберігаються на території сучасної Російської Федерації.

 

Джерела та література

  1. ЦДАВО України. – Ф.2607. – Оп.1. – Спр.37.
  2. Відродження. — 1918. — 24 серпня.
  3. Скоропадський П. Спомини. – К. – Філадельфія, 1995. – 493 с.
  4. Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1/ Упоряд.: Р. Пиріг (керівник) та ін. – К.: Темпора, 2015. – XVIII + 790 с.
  5. Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У двох томах, трьох частинах. Т. 2/ Упоряд.: Р. Пиріг (керівник) та ін. – К.: Темпора, 2015. – ХХ + 412 с.
  6. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). — К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2009. – 467 с.
  7. Деникин А.И. Очерки Русской Смуты. – Берлин: Слово, 1921 – 1926. – Т. ІІІ. – 271 с.
  8. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. В 2-х т.: Документально-наукове видання/Упоряд.: К.Ю.Галушко. – К.: Темпора, 2002. – 352 с.
  9. Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917–1920 рр.). – К., 2001. – 245 с.
  10. Матвієнко В. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії / Монографія. — К., 2002. – 373 с.

 

 

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720