УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: СПРОБИ ПОРОЗУМІННЯ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: СПРОБИ ПОРОЗУМІННЯ

Анотація: У статті розглядаються деякі аспекти українсько-польського конфлікту та спроби порозуміння між українським та польським визвольними рухами в роки Другої світової війни, визначаються причини, що стали на заваді конструктивному діалогу.

Ключові слова: Польща, Україна, ОУН, УПА, АК.

Ukraine-Poland conflict during II World War: attempt of understanding

Annotation: In  the  article  the  some aspects  of  Ukraine-Poland  conflict  and  attempt  of  understanding between Ukraine and Polish liberation movements during Second World War, is  examined reasons which became on the way of structural dialog are determined.

Key words: Poland, Ukraine, OUN, UPA, AK.

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці. Після нападу Німеччини на Польську державу у вересні 1939 року, поляки втратили свою державу, а українці – можливість створення незалежної держави. Тому перед польським та українським керівниками визвольних рухів постало однакове завдання – завадити намаганням німецьких та радянських агресорів знищити прагнення сусідніх народів до державності.

Питання співпраці українського та польського підпілля вже не раз піднімалося в історіографії обох країн. Зокрема, серед українських істориків над цією проблемою працюють Бондаренко К., В’ятрович В., Зашкільняк Л., Ільюшин І., Коліщук О.,  Трофимович В. та ін., а серед польських – Мотика Г., Партач Ч. та ін. У численних роботах історики розкрили основні етапи переговорного процесу, охарактеризували його наслідки [1, 543-550; 3, 127-137; 12, 26-31; 16, 153-164].

Мета статті – простежити спроби порозуміння між українським і польським підпіллям у воєнний період.

Позиції щодо співпраці ґрунтувались на основних принципах зовнішньої політики обох сторін. Отож, перш за все, розглянемо ці принципи.

Основним своїм зовнішньополітичним завданням польського еміграційного уряду було відновлення держави в кордонах Другої Речі Посполитої, тобто обов’язкове входження до неї «східних крес». Після утворення антигітлерівської коаліції Польща вступила до її лав, що, певним чином, змушувало її лавірувати у своїй політиці, оскільки ще одним членом коаліції був СРСР, який також був зацікавлений у вищезгаданих територіях. З огляду на це, вирішення українського питання поляки вважали проблемою їхньої внутрішньої політики.

У листопаді 1939 року було прийнято ухвалу Комітету зі справ Краю. В ній зазначалося, що поляки не тільки визнають можливість порозуміння з українським національним рухом, а й бажають створення спільного фронту. Основними тезами для порозуміння стали: 1) Українську державу в межах кордонів, узгоджених з польським урядом, буде створено; 2) вона існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації; 3) на території цього утворення буде забезпечено широкі культурно-автономні права нацменшинам [6, 17]. Проте прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський не погодився на такі поступки українцям, тому офіційна декларація від 18 грудня 1939 року містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин.

Отже, від самого початку Другої світової війни польські лідери ще не були готові до рівноправної співпраці з українцями, хоч і розуміли її необхідність. Вони виявилися нездатними поступитися своїми великодержавними принципами.

Зовнішньополітична стратегія українського руху ґрунтувалася на зміні міжнародно-правової системи. Системою, що сприятиме відродженню та розвитку України, на думку українських націоналістів, мала бути сукупність незалежних націй-держав, побудованих у межах етнічних територій. Таким чином, в основу міжнародної концепції визвольного руху ліг принцип національного самовизначення [3, 129]. Становлення цієї концепції припадає на 1939-1941 роки. Її основними прихильниками були члени проводу ОУН(б). Стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання  зусиль  поневолених  народів,  що  передбачала  співпрацю також з поляками, як найближчим сусідом та одним із поневолених народів. Не дарма один із творців цієї концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: «Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна – це наше місце» [3, 129].

Важливу роль у налагодженні українсько-польських відносин відіграв митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький. Він неодноразово звертався до вірних із проханням  припинити  насильства  і  виступав  у  ролі  посередника  під  час  підготовки  та  проведення переговорів. Відомо, що весною і літом 1940 р. в присутності А. Шептицького і представника Союзу збройної боротьби В. Пєховської відбулося дві зустрічі, на яких сторони намагалися узгодити власні позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських відносин [7, 22]. У власних спогадах оунівець З. Матла підкреслював, що митрополит відстоював позиції української сторони, хоча й засуджував радикалізм бандерівців; пропонував об’єднати зусилля перед обличчям спільного ворога. Перемовини не привели до конкретних результатів. Досягти компромісу заважала непоступлива позиція польської сторони у питаннях статусу Галичини та Волині, а також орієнтація ОУН на допомогу Німеччини у вирішенні українського питання [7, 22].

На ІІ Конференції ОУН(б) (квітень 1942 року) члени проводу зробили наступну спробу налагодження стосунків з поляками. У постанові Конференції читаємо: «Стоїмо за злагідення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ (від автора: Західних Українських Землях)» [9, 69]. Отже, ОУН визнавала співпрацю з поляками, але на основі спільної політики двох незалежних держав. Зрозуміло, що поляки відмовлялися і думати про незалежність України, тому про мирну співпрацю залишалось лише мріяти. Їхній еміграційний уряд в Лондоні займав вичікувальну позицію, сподіваючись на те, що українці поступляться у деяких своїх вимогах, тому не поспішав на встановлення контактів.

Тим часом українська сторона намагалася реалізувати ухвалені на ІІ конференції постанови щодо налагодження приязних стосунків із поляками. Протягом 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН(б) Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охрімович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення оунівці надавали переговорам із поляками [3, 131]. Українці пропонували укласти угоду про спільну боротьбу проти німецьких та радянських окупантів, натомість вимагаючи визнання незалежної держави на території етнічних українських земель. Польська сторона була готова говорити лише про спільну боротьбу, не беручи до уваги вимоги українців. Отже,  цього разу переговори зайшли в глухий кут.

У липні 1943 р., після чергового конфлікту з поляками, Провід ОУН(б) видав листівку-відозву до поляків: «Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні та бажанні співпраці» [15, 171-172].

У відповідь на відозву польське підпілля видало документ, переповнений докорами за вбивства поляків, погрозами покарати повстанців та відмовою у визнанні незалежності України.

Невдалі спроби порозумітися у 1943 р. призвели до подальшої ескалації польсько-українського конфлікту. У січні-березні 1944 р. було сформовано 27-му Волинську піхотну дивізію Армії Крайової (АК). Район її базування охоплював західну частину Волині, де активно діяла УПА. Тому оперативна потреба вимагала знищення опорних пунктів та загонів повстанців. Це визначило наступальний характер бойових дій польської дивізії. 16 січня 1944 р. полковник К. Бомбінський видав наказ розпочати наступ на упівські бази, що розміщувалися на схід від Володимира-Волинського в селах Могильне, Гнійне, на території комплексу Свинарських лісів і на південь від Любомля, а також на території Мосурських лісів.  Польських  вояків  заохочували  до  жорстокості  та  помсти.  В  результаті  150  боїв  між  АК, відділами самооборони та УПА за період 1943−1944 рр. під контролем 27-ї дивізії АК опинилися чотири райони (за винятком міст): від р. Стохід, а частково й р. Стир на сході до р. Буг на заході, від шосе  Луцьк−Володимир-Волинський  на  півдні  до  залізничної  лінії  Ковель−Дорохуськ  на  півночі [4, 271-273].

Успіхи польського руху турбували українських націоналістів, тому було розпочато новий етап переговорів, який закінчився підписанням протоколу. Здавалося, було  досягнуто  значного  результату:  обидві  сторони  визнавали,  що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони […]. Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав – української і польської» [3, 134]. Та, як виявилось згодом, підписання цього протоколу поляки розглядали суто як засіб нейтралізації українців на час проведення акції «Буря».

Хоча, не дивлячись на неспроможність владних верхівок досягти домовленостей, місцеві командири АК та УПА на свій страх і ризик вели переговори. Одним із керівників АК був Мар’ян Голембйовський, який всіляко намагався налагодити контакти з УПА. Коли на весні 1945 р. це нарешті вдалося і він доповів про це своєму вищому командиру Яну Мазуркевичу, той тільки легковажно махнув рукою і сказав: «З хамами немає про що говорити». У листопаді 1945 р. командування АК видало наказ, який категорично забороняв переговори з УПА. Однак М. Голембйовський порушив цю заборону і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Справа дійшла навіть до спільних українсько-польських бойових акцій. [3, 136]

Однією із найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешова об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування «Вольносць і Незавіслосць», що прийшло на заміну АК. Вона мала як конкретні практичні завдання – залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні – маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її реально обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА і ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу – ніч з 27 на 28 травня [2, 272].

З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського – відділи ВіН «Млота», «Сліпого», «Віктора», «Геля» [8, 454].

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївки СБ  – переселенчу комісію, а вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії [8, 454].

Незважаючи на воєнний успіх, акція не мала політичних наслідків. На чергових українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек – «Вирва» (наступник Мар’яна Голомбйовського після арешту останнього до початку 1946 року) повідомив свого українського колегу командира тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру – «Прірву», що еміргаційний уряд проти підписання будь – яких угод із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом з упівцями. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 року польське підпілля практично згорнуло свою діяльність, а отже, продовжувати з ним співпрацю стало неможливо [3, 136].

Отже, характер українсько-польських відносин визначався не лише збройним протистоянням сторін, а й спробами залагодити конфлікт. Підтвердженням цьому є переговорний процес, який  з  перервами  тягнувся  від  1939  р.  по  1944 р.  Деструктивна  позиція  польського  еміграційного уряду, польський шовінізм та український радикалізм призвели до популяризації думки про потребу силового  вирішення  питання.  Важливу  роль  у  поглибленні  конфлікту  відігравали  Німеччина  та СРСР, які мали власні геополітичні плани в цьому регіоні й усіляко заохочували взаємне українсько-польське винищення. Результатом конфлікту стали багатотисячні жертви з обох сторін і послаблення українського та польського визвольного руху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондаренко К. Відомості про політичні контакти УПА та АК на Закерзонні у 1945 р. / К. Бондаренко, Ю. Киричук // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 543-550.

2. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942-1947 / В. В’ятрович – К.: Вид-й дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 368 с.

3. В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін / В. В’ятрович // Український визвольний рух. Зошит № 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни. – Львів: Вид-во «Мс», 2003 р. – С. 127-137.

4. Ільюшин І. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті / І.Іллюшин // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. − К.: Наукова думка, – С. 222-302.

5. Ковалєвський З. Польське питання у повоєнній стратегії УПА / Ковалєвський З. // Україна. Наука і культура. – Вип. 26-27. – 1993. – С.200-233.

6. Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю. / Б. Левицький // Діялог. – 1979. – Ч. 2. – С. 12-14.

7. Ленартович О. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни / О. Ленартович // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки / М-во освіти і науки, молоді і спорту України, Волин. нац. ун-т ім.. Лесі Українки. Луцьк, 2009. – Вип. 2. – С. 20-27.

8. ЛітописУкраїнської Повстанської Армії / ред.: П. Потічний; зібрали: П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера // Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів»: Холмщина і Підляшшя: Документи і матеріали. Торонто,   – 1050 с.

9. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. (Збірка документів) — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С. 61-70.

10. Трофимович В. Українська політична думка в Західній Україні щодо польської проблеми в роки Другої світової  війни / В. Трофимович //  Україна−Польща: важкі  питання: матеріали  II  Міжнар.  семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». − Варшава, Tyrsa, 1999. – С. 237-254.

11. Motyka G. Proby porozumenia polsko-ukraińskiego wobec zagrożenia sowieckiego w latach 1944-1947 / G. Motyka, R. Wnuk // Builetyń instytutu Pamieci Narodowej. – Nr.8. – 2001- S.26-31.

12. Motyka G. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947 / G. Motyka, R. Wnuk. – Warszawa: Oficyna Wydavnycza Volumen, 1997. – 212 s.

13. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały  miedzynarodowego seminarium «Stosunkі polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej». – Warszawa, 3-5 listopada 1999 . – Warszawa: Tyrsa,   – T.6. – S. 17-52.

14. Polacy! Odezwa OUN // Siwicki M. Dzieje konfliktуw polsko-ukraińskich. / Siwicki M. – Warszawa, 1992. – Т. 2. – S. 171-172.

15. Sztendera J. W poshukiwaniu porozumenia (Podziemie ukraińskie i polskie w latach 1945-1947. Współpraca pomiȩdzy UPA i WiN) // Zeszyty Historyczne. – 1985. – №71.– S. 153-164.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720