Види судів та судоустрій за Статутом Великого князівства Литовського 1566 року

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У Великому Князівстві Литовськову (далі ВКЛ) судова система була лише однією з функціональних характеристик здійснення влади та управління в державі. Дослідники (Я. Падох, О. Купка), характеризуючи адміністративно-судовий устрій того періоду, звертають увагу на пріоритетність розвитку побудови й функціонування управлінської системи та помітну невідповідність організаційного становлення судової організації у ВКЛ. Суд із його правоохоронними функціями не виокремився у повноцінний суспільний інститут і до судової реформи відігравав роль складової центральної чи місцевої адміністрації.

Судові компетенції світської влади на місцях у ВКЛ зазнавали дедалі більших обмежень у результаті появи охоронних грамот, особистих чи групових земських привілеїв. Вони проголошували судовий імунітет і фактично ставили за рамки юридичної відповідальності цілі верстви українського суспільства.

Новим етапом у розвитку судової системи ВКЛ стало проведення у 1564-1566 рр. адміністративно-судової реформи. її результатом стало створення спеціальних судових органів, що відокремлювалися від місцевої адміністрації.

Центральними судовими органами у ВКЛ вважалися: суд великого князя, суд панів-ради або сейму. Вищим судом у державі був господарський (великокнязівський) суд. Розгляд справ у цьому суді здійснювався за участі великого князя і панів-ради. Великокнязівський суд працював сесійно. Правосуддя від імені великого князя здійснювали призначені ним або панами-радою спеціальні комісари. Підсудність справ господарському суду не було точно визначено. Попервах будь-яка справа могла бути розглянута в цьому суді по першій або другій інстанції. Кожна вільна людина мала право безпосередньо звернутися до великого князя зі скаргою (позовом) у будь-якій справі, минаючи місцевий суд.

Різновидом господарського суду був суд панів-ради, рішення якого можна було оскаржувати великому князеві. Певний час різновидом господарського суду був сеймовий суд, із підсудністю в усіх справах щодо державних злочинів: змова проти князя, державна зрада, підготовка та участь у повстаннях, фальшивомонетництво тощо. Сеймовий суд був повноважний розглядати справи без участі князя. Вирок сеймового суду оскарженню не підлягав, але за князем зберігалося право помилування засудженого.

Місцеві суди у ВКЛ були становими. Існували окремі суди для шляхти, міщан і духовенства. Були також спеціальні судові інституції – корпоративні (цехові – для ремісників) та національні (для євреїв, татар). Судові функції виконували князі або інші посадові особи державного управління, шляхтичі (над феодально-залежними від себе людьми), народні збори – віча й копи.

До середини XVI ст. найпоширенішими й найкомпетентнішими органами правосуддя на українських землях Литовсько-Руської держави були воєводські та старостинські (замкові) суди. Останні, зокрема, були найбільш типовим варіантом шляхетського судівництва у дореформену добу. Попервах староста особисто був присутній на судових засіданнях. Із часом функції безпосереднього виконання суддівських обов’язків переходили до його заступників, найчастіше до підстарости. Траплялися випадки, коли замкові судові справи розглядали дрібні чиновники (писар чи справця).

Старостинський суд мав досить широку сферу судової компетенції, до якої входили як кримінальні, так і цивільні справи. Судові урядники розглядали питання про збройні напади, пограбування, крадіжки, вбивства, підпали, зґвалтування, побиття, оголошували про втечі селян, селянські бунти та заворушення, самовільну забудову, несплату боргу, невиконання інших зобов’язань, межові земельні суперечки, встановлення та регулювання податків. У суддівському розкладі роботи старости помітне місце посідали земельні суперечки, що реалізувалися переважно служилим станом Литовсько-Руської держави. Нерідко старості доводилося особисто виїжджати в поле, щоб опитати свідків, зробити замір земельної ділянки чи виконати інші необхідні слідчі процедури.

Рішення суду було неостаточним і не підлягало негайному виконанню. У звинувачуваної сторони було право на апеляцію до великокнязівського суду чи до сейму, чим шляхта часто користувалася, будучи ображеною несправедливими, на її думку, рішеннями замкового суду. Завантаженість великокнязівського суду подібними апеляціями уповільнювала хід і остаточне рішення справи, яка могла тягнутися роками. Апелювала до сейму й скривджена сторона.

Дослідники українського судоустрою та судочинства (В. Поліщук) зауважують, що, судячи із земських привілеїв і збережених судових листів кінця XV – першої третини XVI ст., є підстави говорити про існування у сфері судочинства дещо відмінної традиції зносин із верховною владою на Волині й Київщині. Згідно із законодавчою нормою середини XV ст. (привілей Волинської землі), яка офіційно проіснувала до Першого Литовського статуту, великий князь зберігав за собою обов’язкове право суду над волинськими князями, панами та земянами (бояри-шляхта). При цьому старостинський суд відігравав проміжну роль виконавця господарських рішень та інструкцій. Про те, що це мало здебільшого репрезентативне значення, свідчить проведення конкретних процесуальних дій, що ґрунтувалося на місцевих правових звичаях волинської знаті.

Старостинські й воєводські суди не були винятково шляхетськими за своїм походженням та призначенням. Вони обслуговували потреби в юридичному регулюванні всіх прошарків населення держави. Однак з активізацією процесів закріпачення селян і відчуження їх від земельної власності ця соціальна верства дедалі більше підпадала під доменіальну (вотчинну) владу панів-земле-власників.

Старостинські й воєводські суди були історичними попередниками земських, гродських і підкоморських судів – органів шляхетського самоврядування, що з’явилися на українських землях після судової реформи 1564-1566 рр.

Найдіяльнішим із них був гродський суд, також званий замковим. У ньому розглядалися справи за звинуваченнями шляхти, міщан і селян, тобто цей суд значною мірою був позастановим судом. У гродському суді велися також актові книги, до яких заносилися позовні вимоги сторін, рішення суду, нотаріальні дії. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів.

Першими судами, цілком відокремленими й незалежними від місцевої адміністрації, стали земські суди. Вони комплектувалися суддями через вибори представників шляхетського стану. Обраними могли бути лише доброчесні, християнської віри, грамотні, обізнані з правом уродженці ВКЛ, які володіли землею, не обіймали духовних чи державних посад. Заснування земських судів зумовило необхідність появи нової професії – юриста.

Земський суд в основному розглядав цивільно-правові позови шляхти. Його компетенцією була також значна частина кримінальних справ за звинуваченням шляхти. Розгляд справ у ньому здійснювався сесійно, а сесії збиралися тричі на рік.

Підкоморський суд, очолюваний підкоморієм, розглядав спори щодо меж шляхетських землеволодінь. За Литовським статутом 1566 р., підкоморій призначався безпосередньо князем. Помічником підкоморія у вимірюванні та установленні меж землеволодінь був коморник, призначуваний підкоморієм.

Отже, у 60-х роках XVI ст. на українських землях було зроблено першу спробу чіткого розмежування судів за колом справ і створення інституту професійних суддів. Упорядковувалася система судових чиновників, з’явилася професійна адвокатура, удосконалювався механізм забезпечення виконання судових рішень.

Цивільні справи за позовами між окремими феодалами могли розглядатися в “полюбовному” (третейському) суді, в якому сторони самі обирали собі суддів. “Полюбовні” суди у той період були досить поширеними, оскільки в них сторони не повинні були сплачувати величезні судові мита. Рішення, ухвалене “полюбовним” судом, у випадку його невиконання могло бути виконане в примусовому порядку через земський суд.

Судочинство над простими людьми чинили їхні пани і посадові особи місцевої адміністрації: намісники-воєводи, державці-старости, тіуни, а в містах – війти та бурмистри. Водночас на українських землях продовжували діяти громадські копні суди.

Копні суди складалися з мешканців певної місцевості, які збиралися на спільні збори (копи, купи) для розгляду судових справ. Копні суди, що керувалися нормами звичаєвого (копного) права, проіснували до XVIII ст.

Суддями копного суду (не мав постійного складу) були селяни-господарі – копні люди і копні старці. Кількість суддів залежала від розміру копного округу та кількості осіб, що мали право та були зобов’язані брати участь у судочинстві, від кількості осіб, що прибули на розгляд тієї чи іншої суперечки. Найчастіше, як уважають вчені, копних суддів було 15-30.

Територію копного округу (околиці) становили його центр і навколишня місцевість у радіусі 15-20 кілометрів. Збори копи відбувались у визначених звичаєм місцях, найчастіше просто неба (під дубом, на узліссі, біля дороги тощо).

На засідання копного суду повинні були збиратися всі. копні люди округи, або представники від кожного села. Окрім старців і копних людей, на копі могли бути присутніми й особи державної адміністрації, зокрема возний, який засвідчував згодом перед замковим (гродським) судом про дотримання на копі норм звичаєвого й писаного права.

Усі рішення копних судів оскарженню не підлягали і негайно виконувалися. З посиленням ролі державної адміністрації значення копних судів втрачало силу.

У містах відразу після одержання містом грамоти на магдебурзьке право засновувалися війтівсько-лавничі та бурмистерські суди; Вони розглядали найважливіші кримінальні й цивільні справи міщан. Бурмистерські суди клопоталися адміністративними й дрібними судовими справами. Війтівсько-лавничі суди могли діяти також і як суди другої інстанції щодо бурмистерських судів.

Посадові особи цих судів становили міську раду або магістрат міста. Вони могли діяти в повному складі як у вирішенні питань управління містом, так і в судових справах. До складу війтівсько-лавничого суду входили війт і лавники, кількість яких у різних містах було різною (4-12 осіб). У бурмистерському суді судили бурмистри (2-4 особи) та радці (райці) – радники (6-20 осіб).

Бурмистри, лавники і радці брали участь у засіданнях почергово і лише для вирішення найважливіших справ могли збиратись усі разом. На рішення й вироки війтівсько-лавничих судів у найбільших містах апеляційні скарги могли подаватися в добродіївський суд, у невеликих містах – воєводі або старості, а в приватновласницьких – власникові міста.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь

403 Forbidden

403 Forbidden


nginx/1.10.3

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721