АНАЛІЗ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ АСПЕКТІВ ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У статті досліджено теоритичні аспекти проведення виборів з використанням прикладів з державної практики. Аналізуються деякі риси  виборчого процесу та виборчої системи.

Ключові слова: виборче право; виборче законодавство; виборчий процес; виборча система; міжнародна практика; ценз.

 

The article make research of theoretical aspects of elections provding using the examples from states practice. The some features of the election process are also analyzed.

Key words: suffrage; electoral legislation; electoral process; electoral system; international practice; requirments.

 

Вибори є важливим інститутом безпосередньої демократії, що відіграють значну роль у процесі легітимації влади, становлення демократичної, правової держави та громадянського суспільства. Проте, цей механізм може бути ефективним і дієвим лише за умови закріплення правильного типу виборчої системи, демократичних принципів та процедур формування вищих органів влади та місцевого самоврядування, закріплених у виборчому законодавстві.
Саме тому завдання статті полягає в досліджені існуючих в теорії та державцій практиці аспектів виборчого процесу.

Дану тематику досліджували: Мартинюк Р.С., Ключковський Ю. П.,  Ковальчук В. Б., Шаповал В. Г.,  Баглай М. В., Георгіца В. З. Однак відсутність комплексного погляду на предмет дослідження зумовлює необхідність його проведення.

В правовій літературі термін «виборче право» можна розуміти у двох значеннях – об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному значенні, виборче право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері виборів та виборчого процесу. Варто зазначити, що об’єктивне право регулює виборчу систему у більш широкому сенсі, так як має загальносуспільний характер і значимість.

Суб’єктивне виборче право слід розуміти як гарантоване і таке, що захищається державою, право брати участь у формуванні вищих органів державної влади та місцевого самоврядування. Суб’єктивне виборче право є сукупністю окремих прав громадянина, серед яких поділяють: активне та пасивне виборче право. Активним правом громадянина є забезпечена законом можливість безпосередньо брати участь у виборах до вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Пасивне виборче право – це суб’єктивне право особи брати участь у виборах як кандидат і в разі отримання необхідної кількості голосів зайняти ту посаду, на яку балотувався. Співвідношення між цими поняттями досить різне, адже володіння пасивним виборчим правилом включає у себе володіння активним, але зворотній ефект може не завжди присутній. Це пов’язано із встановленими в законодавствах різних країн виборчими цензами.

Саме підпадання громадянина під необхідні виборчі цензи надають йому активне виборче право, а відповідність усім вимогам виборчого законодавства – пасивне. Найбільш поширеним виборчим цензом є приналежність до громадянства. Майже, у всіх конституціях йдеться про те, що лише громадяни володіють активним та пасивним виборчим правом щодо вищих органів державної влади. Так Конституція Королівства Бельгія у статті 64, що стосуєтсья вимог до депутатів нижньої плати парламенту – Федеральнтх Палат, гласить: «Щоб бути обраним необхідно:…бути бельгійцем». [5].

У всіх виборчих законодавствах світу також встановлюєтсья певний віковий ценз. Та ж сама стаття Конституції Бельгії говорить про необхідний мінімальний вік для депутата – 25 років. Варто сказати, що у пасивному виборчому праві віковий ценз часто значно вищий, ніж у активному. Крім того різняться виборчі цензи для палат парламенту. Хоча, у згаданому вище Основному Законі зазначено, що віковий ценз для сенатора теж становить 25 років (ст. 69). Проте, рівність вікових вимог для обох палат парламенту, направду, рідкісне явище.

Цікавим є дещо принципове ставлення держав до вікового виборчого цензу, оскільки навіть після утворення Європарламенту в деяких країнах-учасниках ЄС вікові межі різняться, наприклад:

  • 18 років (Угорщина, Німеччина, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.)
  • 19 років (Австрія)
  • 21 рік (Великобританія, Ірландія, Латвія, Литва, Польща)
  • 23 роки (Франція)
  • 25 років (Італія, Греція, Кіпр)[6; 139]

В деяких демократичних країнах в тому числі і Україні на конституційному рівні, а також на рівні виборчого законодавства може ставитись додаткова вимога виборчого права у вигляді несумнісності посад. У випадку порушення цієї вимоги  депутат втрачає свій мандат.

Перелік таких посад суттєво різниться в залежності від країни, наприклад депутатом Європалрламенту не може бути: член уряду держави-учасника, член Європейської комісії, суддя, генеральний адвокат або секретар Суду Європейського Союзу, член Дирекції Банку ЄС, член Рахункової палати, Європейський омбудсман, депутат національного парламенту [1] та ін.

Вибори в демократичних країнах зідйснюються на певних основоположних засадах, які вказані у Кодексі належної практики Венеціанської комісії та деяких інших міжнародних актах. Згідно з ними вибори повинні бути: загальними, рівними, вільними і прямими та відбуватися згідно із процедурою таємного голосування.

Виборче право формально проголошене загальним, хоча, фактично, участь у ньому беруть представники так званого «виборчого корпусу». Виборчий корпус складають громадяни, які мають право голосувати на виборах. Щоб бути віднесеним до категорії виборчого корпусу, особа має відповідати цензам, про які було згадано раніше.

Іншим важливим принципом виборчого права є принцип рівності. Він означає, що всі громадяни, які володіють виборчим правом мають формально рівні права та обов’язки. Це також означає, що голос будь-якого громадянина, за законом, дорівнює голосу будь-якого іншого громадянина. В цьому випадку не допускається надання різного роду привілегій чи встановлення пріоритетності, стосовного голосів, на підставі релігійних, етнічних, соціально-економічних та інших факторів. Плюральний вотум, тобто надання одному виборцю одразу кількох голосів в залежності від його матерільного статусу, в наш час являється анахронізмом і практично не використовується, оскільки такого роду голосування мало відверто майновий характер і прямо підкреснлювало нерівний статус виборців.[2; 191]

В більшості країн вибори поділяються на прямі та опосередковані. Пряме голосування найбільш поширене і, по праву, вважається найбільш демократичним. Концепція прямих виборів полягає в тому, що між виборцем і кандидатом на виборну посаду немає ніяких проміжних ланок, які могли б опосередковувати волевиявлення виборця. Цей принцип діє у переважній більшості випадків при виборах до нижніх палат парламентів, іноді також до верхніх палат (Україна, Сполучені Штати Америки, Японія), президентів, практично завжди – при виборах до органів місцевого самоврядування. [8; 45]

Менш демократичним, а інколи й архаїчним (стосовно виборів Президента США, виборів верхніх палат Парламентів Франції і Японії), деякі вчені вважають систему опосередкованого голосування. Її суть полягає в тому, що в електоральній системі між виборцем і кандидатом на займання посади існують проміжні ланки, що повинні виражати волю виборців. Тобто воля виборців опосердковуються спеціальними особами – виборниками або певними органами, які й обирають кандидата на конкретну посаду.

Опосередковані вибори найчастіше – двоступеневі, хоча,, інсують й інші – багатоступеневі (вибори в КНР). В такому випадку кожна ланка, що розташована нижче, вибирає верхню, а та, у свою чергу, із свого складу – наступну. Процес може продовжуватися безліч разів, аж поки вищий орган влади не буде сформовано.

Принцип таємного голосування є дуже важливим, адже він до найменшої міри зменшує можливість тиску на особу з приводу її політичної волі. За допомогою цього принципу, людина, яка знаходиться у відносно ізольованому приміщення для голосування, шляхом маніпуляції з електронними пристроями чи заповнення бюлетеня робить вибір на користь того чи іншого кандидата, рішення або ж утримується взагалі.

Для того, щоб позначити заходи, які виконуються для організації та проведення виборів, у законодавствах багатьох країн міститься термін «виборчий процес». Власне термін, можна розуміти дуалістично: 1) як діяльність владних органів, пов’язану з організацією та проведенням виборів; 2) сукупність нормативних актів, що регулюють цю діяльність. Тож, об’єднавши два ці визначення можна дати дефініцію цьому поняттю: Виборчий процес – це врегульована законом діяльність органів державної влади, організацій, груп та індивідів щодо підготовки та проведення виборів до державних і самоврядних органів. [3; 260]       Виборчий процес є нормативно врегульованим, обмеженим в часі і складається із багатьох стадій. Тож, його умовно можна розділити на такі етапи:

  • Призначення виборів
  • Встановлення виборчих округів та утворення дільниць
  • Утворення виборчих органів
  • Реєстрація виборців
  • Висування кандидатів
  • Агітаційна компанія
  • Голосування
  • Підрахунок голосів і встановлення результатів
  • У разі потреби – другий тур або повторне голосування
  • Остаточне визначення і оприлюднення результатів виборів

В деяких державах при визначенні стадій виборчого процесу користуються не доктринальним встановленням, а нормативним. Зокрема, в Польщі створюється спеціальний виборчий календар. А в державному праві ФРН вибори складаються з таких етапів: а) організація виборців, які мають право голосу; б) агітаційна кампанія; в) голосування; г) встановлення результатів.

Отже, першу стадію виборчого процесу можна назвати підготовчою, під час якої відбувається призначення виборчих дат, термінів та строків. Зазвичай, для проведення виборів до вищих органів державної влади використовуються спеціально встановлені строки або ж закінчення терміну повноважень того чи іншого органу. Наприклад, в Конституції Франції щодо виборів Глави держави вказується: «Вибори проводяться за оголошенням Уряду» [6], не пізніше, ніж за 20 і не швидше, ніж за 35 днів до закінчення терміну повноважень чинного Президента. А за Конституцією США вказується, що президентські вибори проводяться «в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року».[2; 198]

В обов’язковому порядку головою держави або спеціальним актом уряду призначають дату виборів при проведенні часткових або позачергових виборів. Позачергові вибори проводяться у випадку розпуску однієї із палат парламенту або усунення від влади президента. При складанні депутатських повноважень депутатом, а як наслідок, звільненням одного місця у законодавчому органі, можуть проводитись додаткові вибори. Як правило, депутат може позбутися мандата за власним бажанням, через смерть, недієздатність тощо. Також часткові вибори можуть прводитись при ротації складу виборного органу (Сенат США).

На початковій стадії виборів також відбувається формування виборчих округів, утворення виборчих дільниць (пунктів голосування), реєстрація виборців та складання списків кандидатів. Виборчі округи можуть бути загальнонаціональні (вся країна становить один великий виборчий округ), одномандатні (створюєтсья велика кількість округів, переважно, відповідаючи кількості виборних місць, з яких вибираєтсья по одному депутату) та багатомандатні (з одного округу може бути обрано кілька депутатів).

Важливою частиною виборчого процесу є складання списків виборців. Узагальнюючи державно-правову практику, способи складання списків виборців можна розподілити так: 1) обов’язок формувати списки виборців покладено на державу; 2) цей обов’язок покладений на самих громадян, тобто здійснюєтсья у добровільному порядку.

До початкових етапів виборчого процесу також відносять формування списків кандидатів на виборну посаду. Тож варто згадати про сам механізм висування кандидатів, який може суттєво відрізнятися в залежності від специфіки державно-правового досвіду зарубіжних держав. Наприклад, у П’ятій Французькі Республіці громадянин може брати участь у виборах на посаду, після того як сам внесе себе до списку кандидатів (самовисування). У Данії особі, яка бажає стати кандидатом у депутати Фолькетингу, необхідні підписи не менш 25 виборців відповідного виборчого округу [3; 263] (висування групами громадян). Для більшості держав спільним є партійний спосіб висування, коли кандидата на виборну посаду пропонує певна політична сила.

Доволі вагому роль у виборчому процесі відіграє передвиборча агітація за кандидатів на виборні посади чи за політичні партії. Загалом, агітація є дуже маштабним і багатоаспектним явищем, яка включає в себе обов’язкове проведення чисельних передвиборних мітингів і зборів, зустрічей кандидатів з виборцями, розклеювання лозунгів, афіш, оголошень, видання статтей, буклетів, портретів тощо. Можливість використовувати політични партіями і окремими кандидатами ЗМІ в передвиборні агітації часто має вирішальний характер . [2; 198]  З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільства з низькою політико-правовою свідомістю легко керувати настроями і думками певної частини електорату, відповідно, завдяки цьому виграє на виборах партія, яка має кращу рекламу і, частіше за все, програму, проте після обрання не тяжіє до виконання передвиборних обіцянок. Також, в умовах значного політичного тиску на населення при голосуванні враховуються не так об’єктивні фактори особи чи політичної сили (суспільно-економічні тощо), а суб’єктивні, тобто, риси, характер, «імідж» певного кандидата, його політичні промови, подарунки населенню та інші засоби особистого впливу на громадян.

Наступною фазою є голосування, в ході якого виборці висловлюють своє ставлення до того чи іншого кандидата, відповідно до закону і відповідно до загальних принципів виборчого права, про які йшлося вище.

Останньою фазою класичного виборчого процесу до вищих органів законодавчої влади є підрахунок голосів і визачення результатів.

Також, деякі вчені виділяють, як етапи виборчого процесу, другий тур виборів чи повторне голосування. Як правило, другий тур призначається при неможливості виявити переможця виборів і, переважно, при виборах голови держави. А так звані перевибори – при виявленні явних маштабних фальсифікацій, у цьому випадку провдяться загальнодержавні повторні вибори  або при фальсифікаціях локальних, що тягне за собою повторне голосування в певних виборчих округа чи дільницях.

Характеризуючи правове регулювання інституту виборів до вищих представницьких органів, необхідно згадати один з головних його елементів – виборчу систему. Власне, дослідники розуміють цей термін двояко: у широкому і вузькому значенні. По суті в широкому розумінні виборча система – це вся сукупність врегульованих правом механізмів і процедур виборів (від призначення виборів до оголошення результатів і реєстрації обраних). [4; 13]
Виборча система у вузькому розумінні, це є спосіб розподілу мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування.[8; 46]

Запровадження виборчої системи не є суто юридичним питанням, в більшій мірі воно має політизований характер і залежить  від розстановки політичних сил в суспільстві, інституціалізації партійної сфери, типу обраної форми правління.

В правовій та політичній науці традиційно сформувався поділ виборчих систем на мажоритарну, пропорційну та мішану. Хоча, на практиці їх існує більше, тому деякі дослідники стверджують позицію недоцільності такої класифікації. Їх думку можна аргументовано піддати сумнівам, адже, якщо проаналізувати риси виборчих систем, синтезувавши певні спільні якості (наприклад, виборча формула), то абстрагуваючись від них можна дійти висновку про обгрунтованість такої диференціації.

Мажоритарна система склалася історично швидше і базувалася на принципі більшості (звідси фран. термін «majoretare» – більшість) та територіального представництва, оскільки перші парламенти мали локальну основу. Це така система виборів, за якої об­раними вважаються кандидати, які отримали більшість голосів виборців у виборчому окрузі, де балотувалися. Розрізняють мажо­ритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. За мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості кандидат вважається обраним у разі отримання в окрузі більше половини загальної чисельності голосів. За мажоритарної виборчої системи відносної більшості для того, щоб бути обраним, канди­дату достатньо отримати більшість голосів в окрузі порівняно з іншими кандидатами. За мажоритарної виборчої системи кваліфікованої більшості кандидат повинен отримати наперед встановлену більшість, яка перевищує половину голосів, наприклад, 2/3, 3/4. Зазвичай за мажоритарної виборчої системи в кожному виборчому окрузі має бути обраний один депутат. За такої системи голоси, що були подані в кожному окрузі за кандидатів, які не набрали більшості, втрачаються. Незважаючи на явні недоліки, мажоритарна виборча система існує в більшості сучасних держав, але часто в комбінації з пропорційною.

У межах мажоритарної системи розрізняють також такі її малопоширені різновиди, як система єдиного голосу, що не передається й кумулятивного вотуму.[8; 49] Першу, іноді ще називають – напівпропорційною системою. Причиною тому є створення багатомандатних округів, що також можна спостерігати у пропорційній виборчій системі. Проте, здійснення виборцем голосування лише за одного кандидата виборчого списку, а не за список кандидатів проводить розмежування між цими системами.  Система комулятивного вотуму характерна належністю виборцю кількості голосів, що відповідає числу кандидатів, котрі повинні бути обрані від округу. Досить цікавою особливістю є здатність суб’єкта активного виборчого права віддати всі голоси різним кандидатам, або ж навпаки – сконцетрувати їх на одному. При комулятивному голосуванні можливий панашаж, тобто право виборця госувати за кандидатів із різних партійних списків чи навіть вносити у списки нових кандидатів, орієнтуючись не на партійну приналежність, а на особисті якості відповідного кандидата. [8; 50]

Конкурентною, мажоритарній виборчій системі є пропорційна. Термін походить з латинської мови: proportionalis – той, що має правильне співвідношення. Саме пропорційну систему, яка передбачає розподіл місць в парламенті між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців, вважаються найдемократичнішою. [9; 22] Крім того, пропорційна система є найбільш поширеною виборчою системою і застосовуєтсья при формуванні вищих законодавчих органів у більш як 60 країнах світу, в тому числі, більшою чи меншою мірою, в 20 країнах Європейського Союзу. Проте, пропорційна виборча система, через певні особливості історичного розвитку тої чи іншої держави, в первісному своєму вигляді застосовується доволі рідко.

Голосування за прпорційною системою може проводитись за жорсткими та вільними списиками. Різниця полягає в тому, що до встановленого партією жорсткого списку, виборцю зміни вносити не можна, а до вільного – навпаки. Розподіл депутатських місць за пропорційною виборчою системою здійснюєтсья за встановленою пілся закінчення виборів квотою (так званим виборчим метром). Вона визначається після підрахунку загальної кількості голосів шляхом поділу кількості голосів на число виборних місць, яке припадає на виборчий округ. [2; 207]

Голосування за преференціями – це особлива різновидність пропорційної системи. Суть її полягає в тому, що виборці, заповнюючи бюлетень навпроти кожного кандидата ставлять цифри (1, 2, 3 тощо). Відповідно, номер – 1 кандидат, якому вони надають підтримку, а 2 –  той, кого б вони хотіли бачити на місці першого у випадку не набрання ним достатньої кількості голосів  і так далі – по низхідній лінії.

Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем [3; 270], які зараз ефективно використовується в багатьох країнах світу. (Україна, Італія, Греція, Мексика, РФ тощо).

            Висновок. В правовій науці виборче право поділяють на суб’єктивне та об’єктивне.
Існують певні вимоги до осіб, які володіють виборчим правом. Ці вимоги також прийнято називати цензами. Зокрема, у законодавстві зарубіжних країн діють такі цензи: ценз осідлості, віковий ценз, приналежність до громадянства, наявність цивільної дієздатності, відсутність непогашеної чи не знятої судом судимості тощо. Вимоги до кандидатів на виборні місця, зазвичай, вищі, ніж до осіб, що володіють активним виборчим правом.
Принципи виборчого права декларуються на міжнародному рівні і є обов’язковими для дотримання державами, що їх сприйняли. До таких принципів відносять: загальність, рівність, вільне волевиявлення виборчого права, що здійснюється за процедури таємного голосування.

Для того, щоб позначити заходи, які виконуються для організації та проведення виборів, у законодавствах багатьох країн міститься термін «виборчий процес».

Особливою частиною виборів як суспільно-правового процесу є виборча система. Власне, державно-правова практика розвинутих країн знає багато її видів, проте в науці прийнято підводити їх під три великі категорії: пропорційна; мажоритарна та змішана.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

  1. Акт об избрании представителей в Европейский парламент всеобщим прямым голосованием / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eulaw.ru/treaties/constit/16
  2. Баглай М.В. Конституционное право зарубежных стран / М.В.Баглай, Ю.И.Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2004.
  3. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2000.
  4. Ключковський Ю.Б. Виборчі системи та українське виборче законодавство: монографія / Національний університет «Києво-Могилянська Академія». – К: Час Друку, 2011
  5. Конституція Бельгії / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/157/2
  6. Конституція Франції / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.conseil-constitutionnel.fr/conseil-constitutionnel/root/bank_mm/constitution/constitution_russe_version_aout2009.pdf
  7. ЛафитскийВ. Выборы в Европейский Парламент / В. Лафитский // Журнал российского права. – 2005. − № 4.
  8. Мартинюк Р.С. Конституційне (державне) право заружбних країн. Загальна частина. Навчальний посібник. – 2-ге видання., перероб. і доп. – Острог Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2007.
  9. Панкевич О.З., Кілик М.П. Пропорційна виборча система в Україні // Науковий вісник – 2009- № 2 .

 

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720