Інтерпретація образу-символу коня в побуті українців

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

В статті проаналізовано символіку образу коня в побуті і обрядах українців. Автором досліджено, що символіка тварини є не дуже поширеною, але вона є сакральна і має велике значення для сьогоднішнього покоління. Адже, анімістичні вірування нашого народу пройшли великий проміжок часу і трансформувалися вже в чисто українську культуру і саме образ коня є одним із найважливішим їх проявом.
Ключові слова: символ, образ, вірування.
In the article the symbolic image of a horse in routine life and rites of Ukrainians is analyzed. The author investigates that the animal symbolism is not very common but it is sacred and important for modern generation. Animistic beliefs of Ukrainians have ancient history and were transformed into actual Ukrainian culture and image of the horse is one of the most important manifestations of it.
Keywords: image, symbol, beliefs.


Досліджуючи позахристиянські вірування українського народу, ми бачимо, що вони дуже широкі і вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки порозрізнювані уривки з вірувань первісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливості. Історичний джерельний матеріал, який маємо, невеликий, а головне – неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто українські вірування, – він свідчить взагалі про первісну слов’янську віру, без застосування її до одного якогось народу.
Слов’янський народ у своїх віруваннях багато одержав іще з доби індоєвропейської, коли він жив більш-менш спільним життям зо всіма іншими народами, а про це виразно свідчить те, що в народних віруваннях індоєвропейських народів іще й тепер чимало спільного. Ще більше спільного в первісній вірі слов’янських народів, і тому виділити з нього чисто українські вірування часто нема змоги. І взагалі треба підкреслити, що досліджувати старовинні вірування і чисто духовного життя тепер, по тисячі минулих років, дуже важко, в порівнянні, скажімо, з дослідом стародавнього релігійного культу (обрядів), що дається нам значно легше.
Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля, на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Кругом у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками. А природу первісна людина знала досконало – ліси, поля, річки, звірів, птахів, дерева, зілля і т. ін.
І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду мені, як жити з ним у повній згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Цей був уже зародок первісної релігії.
Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно О. Потебня твердив: «Занадто рано поховали в нас слов’янську мітологію: порівняння імен грецьких з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов’яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших, або поверхневі згадування народних вірувань пояснюють зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутності даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалось «Слово о полку Ігоревім», можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов’ян не було народної поезії»[3, с. 67].
Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям, – з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, – це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що у всьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі зі своїм довкіллям за своє існування, власне на певному становленні до цього довкілля, – до сонця, води, землі, дерев і т. ін., а особливо звірів. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була тісно пов’язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були не розірвано пов’язані сотнями ниток.
Давня віра була вірою анімістичною, тобто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась як до істоти живої. Культ природи стояв на основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.
При цьому людина стала все своє довкільне уособлювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною. Оці три елементи: анімітизм – оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення, – становлять основу давнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірі і т. д., – усе це живе, має свою душу, чоловіковидне.
Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій залишився аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світло, і сотні інших, – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.
Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв’язані з його віруванням, більше того – постали з них. Анімізм і антропоморфізм – це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується і помирає. Риси ці пережиті довгі століття і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо і проявляються у нашому повсякденному побуті, уявленні на світ, поясненні тих чи і інших речей. І саме символіка коня, проявлення і трактування його зооморфного образу ми бачимо на прикладі нашої культури у всіх її аспектах.
Досліджуючи символіку коня, не можливо оминути і його значення не тільки в усній народній творчості але й у побуті і обрядах українців. Адже цей образ проявляється у майже у всіх сферах життя українців.
Звертаючись, ще до самих початків існування та формування українського народу, то і тут можна прослідкувати образ коня. Кінь з’явився на теренах України давно: кінські кістки, знайдені на Наддніпрянщині, датуються IV тис. до н.е., причому це останки вже приручених коней. Археологічним свідченням зародження культу цієї тварини вважають знахідки її захоронень, а також зображення коня чи його голови.
Голова коня відігравала важливу роль у ритуалах усіх індоєвропейських народів, тому в казці з’являється образ чудесної Кобилячої Голови, яка нагороджує добру й чуйну дівчину: «Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було! І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!»[1, с. 12].
Кінь, причому верховий без воза виступає важливим синхронізуючим елементом неолітичного побуту і проявляється в казках. Перші згадки про запряжених коней, але не у вози, а лише в колісниці маємо в пам’ятці епохи бронзи – «Рігведі». Казка тут служить підтвердженням про синхронічність ініціальних випробувань хліборобського змісту з тим періодом, коли тяглова сила ще не використовується. Тому в казках він виявляє тотемічне значення, тобто виступає в ролі тотема, і в ролі тотемного помічника (дає чарівний предмет, служить перевізником), маскою коня користується й ініціант («кобиляча голова»).
Поза всякими сумнівами казковий кінь має всі ознаки одомашнення. Найдавніші знахідки кісток такого коня знайдені в Північному Подніпров’ї (поселення Дереївка) і датуються другою половиною ІV тисячоліття до н. е.[2, с. 57]
Кінь – один з найбільш шанованих у слов’ян тварин. Білі і руді коні вважалися посланниками тепла і сонячного світла, всякого блага. Слов’яни вірили, що сонячний диск несе по небесному склепінні колісниця, запряжена трьома кіньми. У прислів’ях і приказках коні знайшли відображення в таких рисах, як терпіння, витривалість і невгамовний апетит коней.
Зображення ковзанів охороняли житла слов’ян від шкідливих духів і ворожих навій. У вигляді чудесних коней представлялися всі значні явища природи – вітру, хмари і грозові хмари, швидкий проблиск блискавки.
На Поліссі зафіксована традиція прикріплювати «коника» не тільки на даху будинку, а часто траплялося, а й всередині. Щодо способу виконання, «коники» загалом робилися однаково: по старих хатах, що збудовані з тесаного дерева, прикраси бували витисені сокирою; по хатах новіших (станом на початок 20-х років ХХ ст.) «коники» вирізували пилкою. Окремою групою прикрас були так звані наставні «коники», вони мали досить реалістичний вигляд, випилювались пилкою і готовими прибивалися до полиці. В. Шульгина подала описи прикрас: «Форми, що їх мали «коники», досить розмаїті: тут маємо такі, що зовсім утратили всі елементи кінської голови і прибрали самих геометричних форм; маємо й такі, що все ще нагадують тварину. Так, великі гарні «коники», скульптурне зроблені, витесені сокирою з цільної дошки, трапляються по старих чумацьких хатах (по 100 років). По хатах новіших, що були поставлені 60-70 год тому, трапляються чимраз більше стилізовані «коники», зроблені примітивно й грубо витесані сокирою, однак все ж таки безперечно нагадують тварину». За спостереженнями дослідниці, «коники» у полицях мали здебільшого суто естетичне значення. І зазвичай на запитання, нащо роблять у полицях «коники», отримувалася відповідь: «коник» робиться для краси, щоб гарно було на його глянути», «воно тільки для краси й є – хто круглу дірку виріже, хто довгу, хто якусь кривульку, а хто такого коника робить з вухами і шию на йому знать, і грудь знать, як настояний коник…»[1, с.161-162].
Зв’язок коня з культом родючості та календарними обрядами очевидний у звичаях нарядження конем, «кобилою» на святки та інші свята: про водіння «бісівської кобилки» повідомляють російські джерела 17 ст. На Юріїв робили «коня» (ряджених), на якому їздив пастух, на вигоні цей «кінь» вступав у потішний бій з «конем» з іншого села. При обрядових проводах русалок, на Івана Купала карнавальне опудало виготовлялося з використанням маски – кінського черепа, який на завершення обряду спалювали на вогнищі, кидали у воду. Тут кінський череп втілював нечисту силу, русалку, відьму, смерть, яку слід було знищити.
Серед сімейних обрядів кінь відігравав особливу роль у весільних: в українському середньовічному весільному обряді коня давали в якості викупу за наречену, коней і кобил прив’язували у сінника, де молоді проводили першу шлюбну ніч. Це можна трактувати за допомогою еротичної символіки коня в українських традиційних віруваннях.
Також в обрядах українського весілля та «посижіння» при мерці перед похороном та різдвяному колядуванні — скрізь є образ «коня», якого здебільшого не маскували. За «коня» переважно обирали веселого дотепного чоловіка — аби з нього «було сміху багато». Відрізнялася тільки «кобилка» з Поділля. Це була особлива конструкція: до перевернутого кошика, який прикривали рядном, чіпляли спереду кінську голову з дерева, а позаду конопляний хвіст. Посередині обов’язково був отвір для «вершника», до пояса якого і кріпилася «кобилка». «Вершник» легко міг керувати «кобилкою», вдаючись до різних комічних трюків, — і це смішило люд. На півночі Польщі, в Мазовії, з коником схожого вигляду колядники обходили поля, приспівуючи традиційних землеробських пісень.
У Карпатах із рядженим «вершником на коні» з’являлися на весіллі. «Конем» були двоє молодих хлопців, укритих ліжником чи веретою. А під час похоронного «посижіння» «на коні» їздив «вірменин» і, намагаючись наслідувати особливості вірменської мови, купував «худобу», вдаючись до всіляких витівок, часто сороміцьких. Усі його дії були спрямовані на те, щоб розсмішити людей, а сам похоронний сміх передбачав майбутнє відродження і слугував живим оберегом від представників потойбіччя й самої смерті.
У селі Жукань (Чернігівщина) ще на початку ХХ ст. був поширений звичай вішати кінського черепа коло кладок (воріт) на городі «щоб все родило», на плотах, що ставилися навколо пасіки, щоби добре бджоли роїлися [1; с. 163].
Ще однією символічною річчю образу коня є кінська підкова. Українці вірили і досі вірять, що прибита до порога стайні кінська підкова, оберігає коней від злодіїв. Кінська підкова також є допомогою для корів: «коли корова спортиться, треба здоїти молоко на підкову конячу, тоді корова знов поправиться». Атрибути кінської упряжі, підкови, дзвіночки, кінські черепи – все це вважалося могутніми оберегами, захистом від бід, запорукою успіху і благополуччя.
Кінській підкові надавали такої ваги, адже саме копито – це та частина тіла тварини, якій українці припусують магічні властивості; у ритуальні практиці часто виступає замінником самої тварини. Наявність копит у демончних персонажів – головна ознака нечистої сили. У випадку хвороби домашньої худоби її обкурювали димом підпаленого копита, так само лікували пропасницю у людей, хворого чоловіка обкурювали димом з копита кобили, жінку – з копита жеребця. За повір’ям, після смерті чаклуна від нього залишаються одні копита. Демони намагаються приховати цю свою відзнаку: копита або «конячі ноги» чорта можна побачити тільки випадково або на дуже близькій відстані. У народній метеорології грім і блискавка повязуються з уявленнями про удар копит коней Іллі Муромця («Куда падают копыта лошадиные, тут становлятся колодцы ключевой воды), проце співається в обрядових піснях («Розгулявся Юр’їв кінь, розбив камінь копитом…»). У місцях, де кінь Іллі уромця вибивав копитом джерела, ставили каплички на честь Іллі-пророка.
За іншими міфологічними уявленнями кінь – це перевтілений диявол. Так як диявол може обертатися в різні тварини, то і перевтілився одного разу в коня, але Господь так його благословив, що він уже навіки залишився конем. Кобила також за уявленням наших предків є перевертнем диявола. Вона постійно їсть і ніколи не наїдається. Цим бог покрав її за те, що коли спаситель народився і був покладений у ясла, то воли постійно покривали його соломою і зігрівали своїм диханням, а кобила цю солому стягувала і з’їдала.
Особливо гарних кобил любить домовик, він заплітає їм гриву в кіски і їздить верхи цілу ніч в стайні, так що зовсім їх замучує, і кобила поститься. Тому, у стайні разом з кобилою залишають козла, або прив’язують до стелі вбиту ворону, сову або сороку, на яких домовик і їздить.
За народними повір’ями, коні перебувають під владою св. Георгія, який оберігає їх від вовків. Тому, 23 квітня коням піастригають гриви і хвости і випускають на пасовище на росу до сходу сонця.
Також коня інтерпретують як найлукавішу худобу: він як п’є воду, то дивиться і бачить у воді, яка чоловіка сила, що слабий, та й думає: «Ой, уб’ю його зараз, лиш ся нап’ю», а так подивиться і здрімне ся: не може ся зважити; кожний кінь як нап’є ся, мусить подивитись на чоловіка через те».
Кінь – символ вірності, відданості, швидкості, витривалості. Він – незмінний порадник свого господаря і служить йому до останньої хвилини. У замовляннях кінь – і вороний, і буланий, і сивий, і сірий, і білий, вогненний, вогнедихаючий, крилатий, з ясним сонцем або місяцем на лобі, з зірками по боках, золотогривий-золотохвостий або просто золотий, нерідко червоний; належить до «центрального» світу і уособлює небо, Космос. Побратим-кінь може летіти між світами туди, де живуть предки. Ось чому в казках він передається героєві як батьківський спадок. Кінь віщує майбутнє, знає всі таємниці світу; з допомогою його шерстинки чи волосинки герой може стати звіром або птахом і проникнути в інший світ.
Також, спираючись на народні вірування українців, кінь – атрибут вищих богів та святих і водночас хтонічна істота, пов’язана з культом родючості й смертю. Червоний кінь уособлює вогонь і переносить душі небіжчиків у вирій. Вороний кінь – це нічне зоряне небо, що є царством душ померлих. Білий кінь – уособлення божественного світу предків. При храмі бога Сварога тримали білого коня, з яким ворожили, підводячи до трьох рядів списів: якщо кінь спотикався на ліву ногу, це вважалося поганою прикметою, на праву – доброю. Під час святочних ворожінь у селах коневі зав’язували очі, сідали на нього задом наперед і дивилися, куди він піде: у тій стороні дівчину чекає суджений.
Найулюбленішою твариною у скіфів був саме кінь. З надзвичайною любов’ю вони прикрашали своїх коней: від вуздечки до сідла все було оздоблено неймовірно щедро і багато, і вершник на такому коні відчував себе мужнім і непереможним.
Саме зображення коня – один із провідних мотивів народного мистецтва. Коні красуються на прядках, ковшах, гребенях, дитячих іграшках, на покрівлях осель тощо. З розкопок Пастирського городища (Середня Наддніпрянщина) походять підвіски VІІ–VІІІ ст. у вигляді двох коней з головами в різні боки (так звані протоми). Часто трапляються мініатюрні стилізовані коники з вигнутими вушками і скрученими кільце хвостом, які датуються Х–ХІІ ст.
У східнослов’янських жертовниках IX ст. бога «грози на коні» Перуна, якого можна ототожнити етимологічно і функціонально з хетським богом на коні Pirua, знайдено залишки принесеного в жертву коня. У різно¬манітних іпостасях священні коні використовувалися слов’янами при ворожіннях (згадаймо германських білосніжних коней), і загалом у слов’янському фольклорі збереглося чимало стародавніх вірувань про коня як сакралізовану тварину.
Кінь — посередник між світами і царствами: своїм і «тридесятим» — має здатність віщувати. Смерть, весілля або весну кінь чує за дванадцять днів наперед. Чує також «на себе лиху годину» — що він «матиме тяжку роботу» (Чернігівщина). Передчуття біди конем символічно виражається різними діями: «Проломився кінь вороний на широкім мості» (в іншому варіанті — «спотикнувся»); «Кінь води не п’є, він на воду дує».
За часів Київської Русі існував уже згадуваний звичай вперше саджати хлопця на коня після здійснення «постригу». Завдяки тому, чи приручить він коня, залежало ставлення до нього оточуючих і яке він буде мати місце серед громади. Кінь тут слугує певним проводирем в доросле життя, де проявляється міць і мужність юнака.
Отже, сакрально-мілітарний культ коня існував у часопросторі стародавніх українців, причому один з їх провідних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником. Коня було визнано священною твариною, він міг принести й успіх, і смерть. Кінь займав важливе місце в житті українців і тому його символіка відобразилася і в побуті і в традиціях нашого народу. Образом коня прикрашали оселі, предмети побуту, вишивку, кераміку тощо. І найчастіше він трактувався як оберіг, але й естетичну цінність не можна відкидати.
Також зообраз відображується і в традиціях українців, зокрема в весільних і поховальних обрядах, під час ініціації тощо.
Список використаних джерел та літератури
1. Антропологія українського міфу: Тотемічні міфи. У 3 т. – Т. 2 / Зібрав та упоряд. В. Войтович. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. – 608 с.
2. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – Київ, 1994. – 359 с.
3. Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору // Мандрівець. – 2000. – № 3–4. – 59 с.
4. Пономаренко В. В. Еволюція хтонічного образу в українському фольклорі / В. В. Пономаренко / Автореф. дис… канд. філол. наук. – К., 1999. – 267 с.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720