Погляд на військову службу через призму християнського світобачення

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

У статті розглянуто погляд на військову службу через призму християнського світобачення. Із наведених цитат випливає захисний погляд церков на військову службу та війну. Висвітлено усю важливість захисту Батьківщини та важливість служби військового капеланства.
Ключові слова: військові капелани, збройні сили, церква, Біблія, війна, захист.

In the article the military service is reviewed in the light of the Christian worldview. Derived from the quotations it results the protective view of churches for the military service and war. It deals with the importance of protecting the homeland and the importance of military chaplaincy service.
Key words: military chaplains, military powers, protection, Bible, war.

«Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв»[3], – так високо оцінював роль церкви і священиків у житті держави відомий французький імператор Наполеон Бонапарт. Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи церкви в Україні не є замкненими структурами. Їхні священнослужителі намагаються охопити та позитивно вплинути на всі сфери життя нашої молодої держави. Однак, через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу із релігією ця діяльність представників церкви надто ускладнюється. Oсобливо складною є діяльність душпастирів у сучасному українському війську. Форма стосунків церкви і війська в Україні ще формується.
Після Всенародного Референдуму Верховна Рада України 12 грудня 1991 року прийняла Закон «Про альтернативну (невійськову) службу» [4]. Цим Законом передбачена можливість не брати до рук зброю тим громадянам, які з релігійних міркувань не бажають служити у війську. З однієї сторони, цей Закон ніби допомагає у всій повноті виконувати заповідь: «Не вбий». З іншої сторони, кожна тверезо мисляча людина повинна розуміти, до яких прикрих наслідків може призвести відсутність необхідних для функціонування держави силових структур і повноцінної реалізації їх потреб. Саме тому Православна церква у всі часи позитивно ставилася до військової служби та діяльності силових структур. Спробуємо подати християнський аналіз цього питання.
Антимілітаристи для захисту своїх поглядів в основному спираються на вчення Христа про непротивлення злу: «Ви чули, що сказано древнім: око за око, зуб за зуб, а Я кажу вам не противитися злу. Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і ліву» (Мф. 5, 38); [2, с. 5]. Супротивники діяльності силових структур наводять і інший приклад зі Святого Письма: коли воїни схопили Христа у Гефсиманському саду, деякі апостоли перелякалися і запитували, чи не вдарити мечем; а Петро, не дочекавшись відповіді, витяг меч і відсік праве вухо одному з архиєрейських слуг. Тоді Христос сказав йому: «Поверни меч свій на його місце, бо кожен, хто взяв меч, від меча і загине» (Мр. 14, 7); [2, c. 69].
Слід зазначити, що ці вірші з Святого Письма, використовуються в якості аргументів і трактуються ними буквально, без будь-якого зв’язку з іншими паралельними розповідями із Святого Писання. Крім того, повчанням Христа, які мають особистий характер, антимілітаристи намагаються надати рис суспільного характеру.
Як зазначено в Біблії, Христос, навчаючи не противитися злу, перетерпів знущання над Собою книжників, фарисеїв та озвірілого натовпу. Хоча Йому можна було лише подумати – і небесний вогонь спалив би і суддів, і виконавців. Він цього не зробив, надавши світу невимовний подвиг покори та милосердя. В той же час Христос із застосуванням фізичної сили вигнав із храму торговців. Все це можна пояснити лише одним: там, де йшлося про особистий подвиг, Христос не противився злу, а де йшлося про суспільне, загальне, Він обурювався та за допомогою доступних засобів захищав честь і релігійні переконання Своїх співвітчизників. Що стосується вчинку святого апостола Петра, то він спрямований виключно на захист Христа, як Учителя і не має в собі суспільного характеру [3].
У Святому Письмі, зокрема у Нового Завіту не зафіксовано прямих підтверджень Ісуса Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльності силових структур та війни. Однак, є чіткі свідчення про відсутність антимілітарних поглядів у Христа чи апостолів. Так, сам Христос похвально відгукнувся про велику віру сотника римського війська і зцілив хворого його слугу, але жодним словом не обмовився про шкідливість чи непотрібність військової служби (Лк. 7, 1-10); [2, с. 84-85]. A святий Іван Хреститель звертався до воїнів із таким повчанням: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3, 14); [2, с. 77].
Супротивники функціонування силових структур та війська часто наголошують, що саме в такий спосіб вони намагаються припинити збройні конфлікти, війни та застосування зброї. Однак, це недовіра словам Христа, який на Оливній горі, говорячи апостолам про останні долі людства, сказав і про війни. Отже, доки існуватиме світ, доти точитимуться війни.
Прикладом підтримки та ставлення до силового способу вирішення тих чи інших питань є такі слова християн: «По-перше, християнство є релігією не лише любові, але й правди, синтез любові і правди: християнство проголошує не лише прощення, але й праведну відплату; по-друге, закони Христові дані для християнського релігійного суспільства віруючих у Ім’я Його-для Царства Божого, а не для держави-царства цього світу» [1].
Слід наголосити, що у сучасному суспільстві співіснують церква і держава: церква, як організація вища, духовна, яка перероджує душі, і держава – як мирська, нижча організація, яка утримує зло силою. Ці структури використовують різні методи і шляхи для вирішення однієї мети: примноженню добра і обмеженню зла.
Згідно християнських приписів, християнин є громадянином обох царств – «Царства Божого» і «Кесаревого», який несе зобов’язання по відношенню до одного й іншого. При цьому, обов’язок християнина-служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили. Позиція Православної церкви стосовно застосування зброї і війни аргументовано висвітлена у богословських працях святого Амвросія Медіоланського (339-397рр.) та Блаженного Августина (354-430рр.) [1].
Зокрема, святий Амвросій, як і інші отці церкви, засуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовував будь-які дії держави, спрямовані на самозбереження людства. Святитель виправдовував ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Звертаючись до роздумів Цицерона, який стверджував, що є два способи здійснення несправедливості. Перший спосіб – самому чинити несправедливість, другий – допускати, щоб інші чинили несправедливість і залишалися непокараними, святий Амвросій прийшов до висновку, що і війни бувають такі, які було б несправедливо не вести.
Продовжувач вчення святого Амвросія, Августин Блаженний визначив критерії і межі розуміння війни, як суспільного явища. Він розробив власне трактування християнського ставлення до війни і надав певного завершеного розуміння ідеї війни, її вплетіння в канву історії, яка виступає Божим задумом. Головним у концепції Блаженного Августина є мета – Град Божий, а не війна, як один із засобів практичного втілення цієї мети. Він не піднімає глибоких питань і не робить розлогих міркувань щодо доцільності війни. Блаженний Августин, з однієї сторони, просто констатує, що війна повинна бути справедливою, а з іншої – категорично відкидає несправедливі війни. Єдиною справедливою, на його думку, може бути тільки та війна, яка має захисний характер [4].
І в сучасний період Православна церква проголошує своє ставлення до існування збройних формувань на основі Святого Письма та вчення Святих Отців. Церква не виправдовує насильство чи вбивство, вона лише благословляє збройні формування захищати інтереси держави та сприяти спокійному життю цивільного населення. Кожного військовослужбовця чи представника силових структур церква постійно закликає виконувати у всій повноті християнську заповідь про любов до ближнього, якій найвищу оцінку дав Сам Господь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу (тобто життя своє) поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13); [2, с. 142]. Зрозуміло, що справжні, щирі військовослужбовці та інші силовики постійно перебувають у стані готовності практично реалізувати дану заповідь. Циркви є активними як у волонтерських допомога та і у служінні військових капеланів. Коли труднощ спіткали Україну, церкви не стояли осторонь, а всіляко підтримували як «Майдан» так і бійців «АТО».
Військова служба для християнина є однією із можливостей його духовного удосконалення. Це пов’язано з тим, що військова дисципліна, суворі умови життя та численні випробування допомагають людині удосконалюватися не тільки фізично, а й духовно. Духовно-фізичне загартування допомагає юнаку стати не лише справжнім чоловіком, але і справжнім християнином. Таким чином, для духовного удосконалення військового вкрай необхідною є наявність сили волі, загартувати яку допомагає військова служба. Випробування, які переносить військовослужбовець, як ніщо інше, допомагають йому розкрити та реалізувати численні даровані Богом таланти.
Пастирська турбота церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу у молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі і ніколи не брали до рук зброю, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти.
З позиції християнства, труднощі, пов’язані із військовою службою, підсилюють віру людини в Бога та Його допомогу, ілюструють реальність людських можливостей. Воїн-християнин повинен істотно відрізнятися від тих воїнів, які далекі від християнського світосприйняття. Адже, він на свій службовий обов’язок дивиться із позицій вічності, для нього справжніми цінностями являються виключно ті, які мають вічний і духовний характер. Тому воїн-християнин мужній і самовідданий, перший у бою, але останній серед тих, хто прагне відзнаки чи нагороди. Християнська свідомість обумовлює милостиве ставлення до переможених ворогів, вміння співчувати та допомагати їм. Ідучи на смерть заради блага своїх ближніх, воїн-християнин керується не тільки обов’язком перед державою чи своїм народом, а в першу чергу християнською заповіддю про любов. Вартість свого життя він завжди порівнює із вартістю численних життів своїх співвітчизників та інших воїнів. Звичайно ж саме військові капелани допомагають воїнам витримати усі труднощі та підтримують їх у скрутну хвилину.
Капеланство – це окрема місія чи завдання церкви, до якого повинні бути покликані люди, які готові бути гнучкими та реагувати на потреби часу. Церква дбає про капеланів та підтримує їх у непростому служінні. До капеланства можна долучати парафіяльних священиків, які будуть час від часу допомагати у цьому душпастирстві, однак все-таки основний штат капеланів, які постійно виконують свою місію отримують підтримку зі сторони церковних структур. Oсновну увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне виховання. Адже основна сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні добра від зла. В Україні діють численні закони, які регламентують діяльність військовослужбовців. У них передбачені покарання за ті чи інші порушення. Oднак в цих законах зовсім не звернена увага на внутрішню моральну відповідальність. Виховання та розуміння моральної недопустимості злочинів також є обов’язком духовенства у війську.
Військовослужбовці постійно мають доступ до зброї. Духовний вплив повинен забезпечити обмежене застосування зброї і в мирний, і у воєнний час. Релігійне виховання воїнів сприяє пом’якшенню їх жорстокості, особливо під час воєнних дій [12, c. 23].
Практичне життя кожної людини дає чимало підтверджень того, що релігійне виховання стримує людину від морального падіння та допомагає їй виконувати свій обов’язок перед суспільством. Варто зазначити, що тільки військове, професійне виховання солдатів може обмежуватися виключно армією. В той же час духовне виховання повинно розпочинатися із сім’ї та школи. Aдже саме в дитячому, а ще більше – в юнацькому віці формується характер людини, її світобачення, у тому числі і релігійне. І за короткий термін військової служби істотно вплинути на людину майже неможливо, особливо в плані викорінення аморальних схильностей, які являються результатом неправильного духовного виховання, оскільки армія має справу уже з духовно сформованими особистостями.
Уповноважені за душпастирську опіку військовослужбовців від різних конфесій координують свою співпрацю через Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Військовий священнослужитель, призначений для здійснення душпастирської опіки військовослужбовців – віруючих своєї конфесії, є підзвітним за свою діяльність перед уповноваженим за душпастирську опіку військовослужбовців цієї конфесії, одночасно перебуваючи в ієрархічній підлеглості регіональному керівництву своєї конфесії. Військові священнослужителі допускаються до здійснення душпастирської опіки з дозволу командування відповідної військової частини (підрозділу) на підставі ініціативи військовослужбовців або працівників Збройних Сил України, які мають право порушити перед командуванням військових частин (підрозділів) чи гарнізонів питання про надання можливості отримати душпастирську опіку з боку військового священнослужителя їхньої конфесії. Клопотання уповноваженого за душпастирську опіку військовослужбовців кожної окремої конфесії про призначення відповідного військового священнослужителя для певної військової частини (підрозділу) чи гарнізону проводиться з метою здійснення душпастирської опіки віруючих військовослужбовців, які несуть службу на відповідній території.

Oтже, благословляючи представників Збройних Сил України на щире виконання своїх службових обов’язків, Православна церква не спонукає до насильства чи несправедливого застосування зброї: вона лише закликає захищати мирне життя цивільного населення аж до самопожертви, закликає любити всіх своїх ближніх і милостиво ставитися до переможених ворогів, закликає засуджувати несправедливі вчинки ініціаторів збройних конфліктів і одночасно пам’ятати про людські права їх учасників. І справжні християни повинні свято виконувати свій військовий обов’язок та службу у війську використовувати для свого духовного удосконалення. Впоратись з труднощами як психічними так і фізичними допомагають військові капелани, які завжди поруч.

Cписок використаних джерел та літератури:
1. Архієпископ Августин Маркевич. Православний погляд на війну і мир // Виступ на Міжнародній конференції «Православні цінності і сучасність». – Київ, 2006. – С. 65
2. Біблія. Книга Святого Письма Старого і Нового Завіту / переклад І. Огієнка. – К. : Біблійна ліга, 2008. – 1256 с.
3. Павлов А. В. Война. Армия. Религия /А. Павлов. – М., 1988. – 158 с.
4. The Military Chaplain. – N. Y.: S. n. – 2013. – 28 p.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720