ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРОВОКАЦІЇ ПІДКУПУ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Регеза М. І.

 

ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРОВОКАЦІЇ ПІДКУПУ

 

Особливості кваліфікації провокації підкупу.

У статті визначено основні положення щодо кваліфікації провокації підкупу відповідно до ст. 370 Кримінального кодексу України. Зокрема, проаналізовано кваліфікуючу ознаку провокації підкупу – провокація підкупу, вчинена службовою особою правоохоронних органів, визначено підстави криміналізації/декриміналізації провокації підкупу.

Особенности квалификации провокации подкупа.

В статье определены основные положения относительно квалификации провокации подкупа в соответствии со ст. 370 Уголовного кодекса Украины. В частности, проанализирован квалифицирующий признак провокации подкупа провокация взятки, совершенный должностным лицом правоохранительных органов, определены основания криминализации/декриминализации провокации подкупа.

Features qualifications provocation of bribery.

The article defines the main provisions regarding the qualifications of provocation of bribery in accordance with article 370 of the Criminal code of Ukraine. In particular, it analyses the qualification provocation provocation of a bribe bribery committed by an official law enforcement agencies, defines the grounds of criminalization/decriminalization provocation of bribery.

 

Ключові слова: провокація підкупу, підбурення особи, пропонування, обіцянка, неправомірна вигода, прийняття пропозиції, криміналізація, декриміналізація

 

Ключевые слова: провокация подкупа, стравливании лица, предложение, обещание, неправомерная выгода, принятие предложения, криминализация, декриминализация

 

Keywords: provocation of bribery, grazing person, offer, promise, improper advantage, the adoption of the proposal, criminalization, decriminalization

 

Постановка проблеми. Відповідно до ч. 1 ст. 370 Кримінального кодексу України [11] (далі – КК України) передбачено кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто за дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду. Ч. 2 цієї статті передбачає кримінальну відповідальність за те саме діяння, вчинене службовою особою правоохоронних органів. Актуальність дослідження кримінально-правових проблем провокації підкупу (раніше – провокації хабара) в контексті аналізу історичного, зарубіжного та вітчизняного досвіду визначається необхідністю удосконалення боротьби з корупцією в Україні в сучасних умовах. Суспільна небезпечність злочинів, пов’язаних із підкупами, у т.ч. і провокації підкупу, зумовлена тим, що у цьому випадку службові особи посягають саме на той об’єкт, який зобов’язані охороняти, – на правильну (нормальну) діяльність державного та громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ та організацій.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми відповідальності за провокацію підкупу були предметом уваги деяких вітчизняних та зарубіжних фахівців. Основу системи наукових знань в цій сфері утворюють праці таких вчених як О. І. Альошина, С. А. Бабич, О. Ф. Бантишев, Л. С. Бєлік, Д. М. Горбачов, Ю. В. Гродецький, О. М. Грудзур, П. О. Загодіренко, С. А. Кузьмін, І. Є. Мезенцева, С. Н. Радачинський, О. І. Романова, В. І. Тимошенко, С. Якубов, А. М. Ярошенко та інші. Але, ґрунтуючись на досягненнях названих науковців, необхідно вказати, що залишаються ще невирішеними окремі проблеми провокації підкупу, зокрема, потребує вирішення проблема кваліфікації провокації підкупу з погрозою вчинення дій; є проблеми у відмежуванні провокації підкупу та виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації тощо.

Завданням статті є визначення особливостей кваліфікації провокації підкупу, передбаченого ст. 370 КК України.

Виклад основного матеріалу. Кваліфікуюча ознака провокації підкупу одна – те саме діяння, вчинене службовою особою правоохоронних органів (ч. 2 ст. 370 КК України). Перелік (причому невичерпний) правоохоронних органів наведений у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року № 3781-ХІІ [17]. Так, правоохоронні органи – це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Проте ці положення ст. 2 вказаного Закону піддаються критиці в літературі. Так, Ю. Є. Полянський відзначає, що нагальною є проблема удосконалення структури органів охорони правопорядку. Не можна визнати доцільним, що перелік зазначених органів, до того ж неповний, міститься не в законі, який визначає їх статус, а в ч. 1 ст. 2 чинного Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». Дослідник підкреслює, що органи, які здійснюють правозастосовні функції, не можна зараховувати до правоохоронних: «…Адже застосування норм права здійснюється усіма державними органами, наділеними владними повноваженнями. Тоді як правоохоронну діяльність або, у нашій інтерпретації, діяльність з охорони правопорядку – лише деякі з них. При вирішенні цього питання потрібно враховувати значення охорони правопорядку в діяльності того чи іншого органу. Наприклад, функція боротьби з браконьєрством є правоохоронною для органів з регулювання рибальства. Проте основне їх завдання – збереження рибних запасів шляхом здійснення відповідних економічних та організаційних заходів» [16, с. 34-35].

Отже, на сьогодні на законодавчому рівні проблема не вирішена. Тому можна запропонувати до органів охорони правопорядку віднести ті з них, для яких відповідні правоохоронні завдання і функції є єдиними або основними.

На погляд О. Г. Яновської, постає ще одна проблема: «…не зовсім зрозуміло чому особлива відповідальність передбачена саме для працівників правоохоронних органів. Чи не менш небезпечною є провокація хабара, вчинена службовою особою судових органів?» [22]. На це можна дати такі відповіді. Зокрема, провокація підкупу якраз і найбільш небезпечна при вчиненні працівниками саме правоохоронних органів, а не судових. А. М. Ярошенко відзначає щодо цього: «…Під час боротьби з цим негативним явищем, з метою покращення своїх показників, правоохоронні органи та підрозділи часто використовують такий негативний метод дії, як провокація хабара. Завдяки таким діям як би мовити «створюється» злочинець» [23].

Для правильної кваліфікації провокації підкупу варто також коротко проаналізувати обставини, що виключають злочинність діяння та пом’якшують покарання за провокацію підкупу. У загальному обставини, що виключають злочинність діяння, передбачені у розділі VІІІ КК України – необхідна оборона, уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком та виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Так, О. І. Альошина, аналізуючи провокацію злочину та крайню необхідність, не погоджується з думкою про можливість виправдання окремих випадків провокації злочинів з боку службових осіб правоохоронних органів на підставі зазначеної норми. По-перше, при вчиненні провокації не можна говорити про наявність безпосередньої загрози заподіяння шкоди, тобто першого елементу підстави крайньої необхідності. Навіть коли є достовірна інформація про попередні злочинні дії особи, ще не є доведеним фактом та обставина, що така особа надалі буде вчиняти злочини. По-друге, специфіка провокаційної діяльності виключає й другий елемент підстави крайньої необхідності – відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням провокаційних дій, адже до поведінки провокатора у особи, яка провокується, ще має бути відсутній намір вчинити певний злочин. Таким чином, саме провокатор по суті виступає особою, яка породжує злочинця та злочин. Крім того, ефективність діяльності правоохоронних органів не повинна ставитися у залежність від використання будь-яких (у тому числі незаконних) засобів при виконанні завдання щодо попередження та розкриття злочинів [3, с. 12].

Щодо провокації підкупу та виконання наказу або розпорядження можна зазначити, що наказ службової особи вчинити провокаційні дії для того, щоб надалі притягнути спровоковану особу до кримінальної відповідальності, є в будь-якому випадку явно злочинним наказом. Такий наказ прямо суперечить ст. 60 Конституції України – ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. Тому провокація підкупу не може утворювати ознаки такої обставини, що виключає злочинність діяння, як виконання наказу або розпорядження. У таких випадках відсутня підстава, необхідна та достатня для застосування положень ст. 41 КК України, – наявність законного наказу.

Щодо добровільної відмови провокатора підкупу варто зазначити, що у тих випадках, коли спосіб провокації підкупу не пов’язаний із виконанням провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, яка діє індивідуально, та має розглядатися за загальними правилами, передбаченими ст. 17 КК України. Проте у випадку, якщо способом провокації підкупу виступає виконання провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова повинна розглядатися за правилами ч. 2 ст. 31 КК України, яка передбачає особливості добровільної відмови таких співучасників.

Також на сьогодні у кримінально-правовій кваліфікації злочинів наявні певні проблеми відмежування провокації підкупу від суміжних діянь, у т.ч. у зв’язку із зазнанням КК України у цій сфері суттєвих змін [14, с. 135]. Так, О. М. Грудзуром обґрунтовано, що провокація підкупу (хабара) не виключає кримінальної відповідальності за давання чи одержання хабара (на сьогодні – прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою – ст. 368 та пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі – 369 КК України). Автор аргументує, що давання хабара (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі) кваліфікується тільки за ч. 1 або 2 ст. 369 КК України, а одержання (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) тільки за відповідними частинами ст. 368 КК України. Утім, якщо провокація поєднується із вимаганням або зумовлює одержання поєднане з вимаганням, то хабародавець звільняється від кримінальної відповідальності. Натомість, діяння одержувача кваліфікують за ч. 2 ст. 368 КК України, а у випадку, коли він особисто вчиняє провокацію – ще й за ч. 1 або 2 ст. 370 КК України [6, с. 198]. Для прикладу можна навести Вирок Рожищенського районного суду Волинської області від 20 грудня 2013 року (справа №167/604/13-к) [5].

Поряд із цим, давання та одержання, вчинені при провокації, не завжди є закінченими злочинами, оскільки мета провокації (викриття того хто дав чи одержав хабар – підкуп) досягається раніше ніж службова особа одержує хабар – підкуп, тобто раніше ніж у неї виникає можливість прямо або опосередковано володіти, користуватися чи розпоряджатися предметом хабара – підкупу. У такому випадку, давання та одержання хабара (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою або пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі згідно з чинним КК України) повинні кваліфікуватися із посиланням на ч. 2 або 3 ст. 15 КК України, – як замах на давання чи одержання підкупу.

Отже, діяння, які відбулись у зв’язку з провокацією підкупу, також не виключають відповідальності того, хто дав або одержав підкупу. Якщо з провокаційною метою службова особа організувала давання чи одержання підкупу, підбурила до цього того, хто дав чи одержав підкуп, або сприяла їм у цьому, її дії слід розцінювати і як співучасть у підкупі і додатково кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 і 368 або 369 КК України.

Не вирішеною однозначно залишається ситуація, коли провокація підкупу здійснюється оперативними працівниками правоохоронних органів в ході оперативно-розшукових чи негласних слідчих (розшукових) дій. Так, М. І. Мельник вважає, що від провокації хабара слід відрізняти правомірні дії, що вживаються для викриття хабарників: «…Суть провокації полягає у тому, що провокатор сам викликає в інших намір вчинити злочин з метою їх викриття. Тому не є провокацією хабара дії особи, в якої вимагається хабар, що полягають у передачі хабарникові незаконної матеріальної винагороди з відома правоохоронних органів» [10, с. 513]. В. В. Кузнецов та А. В. Савченко також відзначають, що правомірні дії, що вживаються для викриття, не є провокацією. Навпаки, при провокації злочинець сам викликає в інших намір вчинити злочин з метою їх викриття [12, с. 298].

О. І. Альошина взагалі порушує питання про можливість виключення кримінальної відповідальності за провокацію злочинів, у т.ч. і за провокацію підкупу. На погляд дослідниці, це питання в першу чергу стосується провокаційної діяльності співробітників правоохоронних органів та осіб, які співпрацюють з ними на контрактній основі та проникають у злочинне середовище. Автор наголошує, що за своїм змістом провокація злочину з боку зазначених осіб є найбільш близькою до трьох обставин, які закріплені у розділі VIII Загальної частини КК – крайньої необхідності (ст. 39 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), виконання спеціального завдання з попередження злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК) [3, с. 11-12].

На наш погляд, для відмежування провокації підкупу від оперативно-розшукових чи негласних слідчих (розшукових) дій повинна бути законодавча норма, насамперед підстави, передбачені кримінальним процесуальним законодавством та законодавством про оперативно-розшукову діяльність.

Зокрема, згідно ст. 246 КПК є чітко визначені підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Так, негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 КПК України, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених КПК України, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором. Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину. Подібні думки висловлюють і вчені, зокрема, Є. В. Лапич [13, с. 132-133], І. А. Александрова, А. В. Шевелєв [2, с. 45-52].

Також згідно ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року № 2135-ХІІ [19] підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, які готують вчинення злочину; осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання; осіб безвісно відсутніх; розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України та інші підстави, передбачені вказаною нормою.

Отож, під дію ст. 370 КК України провокація підкупу, яка здійснюється оперативними працівниками правоохоронних органів в ході оперативно-розшукових чи негласних слідчих (розшукових) дій не підпадає. Таку позицію приймають і оперативні працівники [4, с. 164-165].

Варто зазначити, що провокація підкупу взагалі розглядається як привід для декриміналізації. Так, ще у 2002 році Акрам Трад Аль-Фаїз зазначав, що «…норма про відповідальність за провокацію хабара фактично не працює, а саме діяння в практиці України трапляється дуже рідко» [1, с. 9]. О. А. Мороз обґрунтовує доцільність декриміналізації провокації хабара і доповнення ч. 2 ст. 369 КК України нормою про умисне створенням службовою особою обставин і умов, що зумовили одержання хабара (на сьогодні – неправомірної вигоди). Автор стверджує, що положення ст. 370 в одних випадках робить неможливою боротьбу з хабарництвом законним шляхом, а в інших – ускладнює проведення оперативно-розшукової діяльності з розкриття вказаних злочинів, оскільки практично будь-які оперативно-розшукові заходи, спрямовані на документування хабарництва, є провокацією [15, с. 8]. Про можливість «…виключення цієї норми із КК за умови введення загальної норми «провокація злочину», при цьому службове становище особи має бути кваліфікуючою ознакою даного злочинного діяння» вказує і П. О. Загодіренко [8, с. 159]. Н. Іліка говорить, що «…Ця тема є актуальною на даному етапі розвитку кримінального права. Більшість опитувань показують, що є як прихильники, так і супротивники криміналізації провокації хабара. На мою думку, ця дія суперечить морально-етичним засадам суспільства; застосування цього методу породжує зростання «напруги», підозрілості та недовіри в середовищі посадових осіб» [9, с. 174].

О. І. Альошина також пропонує виключити ст. 370 КК як таку, що не є достатнім кримінально-правовим засобом протидії провокаційній діяльності з боку службових осіб, а також доповнити розділ XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя» статтею «Провокація злочину службовою особою правоохоронних органів» [3, с. 14].

Проте на сьогодні з такими позиціями погодитись не можна, адже є дослідники, які підкреслюють місце та значення кримінально-правової протидії провокації у боротьбі з корупцією та хабарництвом в межах державної політики [20]. Крім того, у судовій практиці все-таки зустрічаються випадки кваліфікації за ст. 370 КК України [21].

Щодо криміналізації/декриміналізації провокації підкупу О. О. Дудоров, Є. О. Письменський зазначають: «…Провокація підкупу як спосіб ініціювання вчинення злочинів відповідної категорії є суспільно небезпечним діянням, що заслуговує на криміналізацію, яку слід визнати обґрунтованою. Вістря боротьби з корупцією повинне спрямовуватися на запобігання, виявлення вчинюваних і вчинених злочинів, а не на створення (породження) нових, на підштовхування морально нестійких суб’єктів до порушень закону. Злочинна провокація підкупу свідчить про викривлення суспільно значимих цілей кримінально-правової політики» [7, с. 13].

Виходячи з цього, підстави декриміналізації є негативними до підстав криміналізації. Інакше кажучи, підставами декриміналізації є виявлена на певному історичному етапі відсутність підстав для криміналізації діяння. Декриміналізація злочинів може полягати лише у переведенні колишнього злочинного діяння до категорії правомірних чи правопорушень іншого виду (наприклад, адміністративних проступків), у зв’язку з чим не можна підтримати судження тих криміналістів, які допускають можливість так званої «часткової декриміналізації». При цьому, даний напрямок кримінально-правової політики держави здійснюється виключно на законотворчому рівні – Верховною Радою України, що не дає підстав для існування концепції так званої «судової декриміналізації». Тому у цьому напрямку можна виходити із загальних напрямків роботи Верховної Ради України. А Законом України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки» від 14 жовтня 2014 року № 1699-VІІ [18] передбачено прийняти закон про проведення перевірок публічних службовців на доброчесність, у якому передбачити правила та порядок проведення таких перевірок, гарантії законності та контролю, наслідки проведення (заохочення або притягнення до дисциплінарної відповідальності), а також те, що такі перевірки не є негласними слідчими діями, їх результати не можуть використовуватися у кримінальному процесі як засоби доказування, за їх результатами кримінальне провадження не відкривається. Планується також передбачити у КК України положення про те, що не є провокацією на отримання неправомірної вигоди використання спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції ситуації, за якої у суб’єкта вже виник умисел на давання чи отримання неправомірної вигоди.

Висновки. Таким чином, оскільки кваліфікуюча ознака провокації підкупу одна – те саме діяння, вчинене службовою особою правоохоронних органів, можна запропонувати до органів охорони правопорядку віднести ті з них, для яких відповідні правоохоронні завдання і функції є єдиними або основними. Також варто зазначити, що провокація підкупу як спосіб ініціювання вчинення злочинів відповідної категорії є суспільно небезпечним діянням, що заслуговує на криміналізацію. Тому підстави декриміналізації провокації підкупу на сьогодні є негативними, у зв’язку з чим можна пропонувати удосконалення цієї норми, а не виключення з КК України.

 

Список використаних джерел

 

  1. Акрам Трад Аль-Фаїз. Відповідальність за хабарництво за кримінальним законодавством Йорданії і України (порівняльно-правове дослідження) [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Акрам Трад Аль-Фаїз; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2002. – 16 с.
  2. Александрова И. А. К вопросу о пересмотре границы между провокаций взятки и оперативным экспериментом [Текст] / И. А. Александрова, А. В. Шевелев // Вестник МВД. – 2007. – № 1. – С. 45-52.
  3. Альошина О. І. Провокація злочину (кримінально-правове дослідження) [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / О. І. Альошина; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Дніпропетровськ, 2007. – 19 с.
  4. Бєлік Л. С. Оперативно-розшукова характеристика злочинів, пов’язаних з одержанням неправомірної вигоди [Текст] / Л. С. Бєлік // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. – № 1. – С. 163-
  5. Вирок Рожищенського районного суду Волинської області від 20 грудня 2013 року. Справа №167/604/13-к [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36209176.
  6. Грудзур О. М. Окремі питання кваліфікації давання та одержання хабара, які вчинені за умов провокації [Текст] / О. М. Грудзур // Вісник Академії адвокатури України. – 2010. – Число 1 (17). – С. 196-198.
  7. Дудоров О. О. Кримінально правова заборона провокації підкупу, або Правоохоронець як ініціатор злочину [Текст] / О. О. Дудоров, Є. О. Письменський // Юридичний вісник України. – 2015. – № 15 (1032). – С. 12-13.
  8. Загодіренко П. О. Провокація злочину: кримінально-правовий аналіз та удосконалення діючого законодавства [Текст] / П. О. Загодіренко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. – 2013. – № 6-1. – Т. 2. – С. 157-159.
  9. Іліка Н. Щодо доцільності кримінальної відповідальності за провокацію хабара (ст. 370 КК України) [Текст] / Н. Іліка // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених: Зб. наук. праць міжнар. наук.-практ. конф. студентів, аспірантів та молодих учених Київ. нац. ун-у ім. Т. Шевченка (м. Київ, 23 квітня 2010 р.) / [ред. колегія: І. С. Гриценко, І.А. Безклубий, В. О. Глушков та ін.]. – К.: КНУ, 2010. – Ч. ІІ. – С. 173-174.
  10. Кримінальне право України. Особлива частина [Текст]: [підруч.] / [Ю.В. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.]; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.
  11. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
  12. Кузнецов В. В. Кримінальне право України [Текст]: [навч. посіб.] / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко; за заг. ред. О. М. Джужи. – [2-е вид., доп. та перероб.]. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 392 с.
  13. Лапич Е. В. Провокация преступления в оперативно-розыскной деятельности [Текст] / Е. В. Лапич // Актуальные проблемы права и экономики: Сборник материалов ХІІ Респуб. науч.-практ. конф. (г. Брест, 21 апреля 2011 г.) / [редкол.: Т. С. Силюк (отв. ред.), В. В. Лосев]. – Брест: Изд-во БрГУ им. А.С. Пушкина, 2011. – С. 132-133.
  14. Мезенцева І. Є. Розмежування «одержання неправомірної вигоди» від суміжних злочинів [Текст] / І. Є. Мезенцева // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. – 2013. – № 1082. Серія «Право». – Вип. № 16. – С. 135-137.
  15. Мороз О. А. Запобігання злочинам у сфері службової діяльності серед працівників податкової міліції України [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / О. А. Мороз; Держ. НДІ М-ва внутр. справ України. – К., 2011. – 20 с.
  16. Полянський Ю. Є. Теоретичні засади організації і діяльності органів охорони правопорядку в аспекті конституційної реформи в Україні [Текст] / Ю. Є. Полянський // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2012. – № 3 (27). – С. 33-37.
  17. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів [Текст]: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.
  18. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки [Текст]: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1699-VІІ // Офіційний вісник України. – 2014. – № 87. – Ст. 2473.
  19. Про оперативно-розшукову діяльність [Текст]: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
  20. Романова О. І. Місце та значення кримінально-правової протидії провокації у боротьбі з корупцією та хабарництвом в межах державної політики [Електронний ресурс] / О. І. Романова // Право і Безпека. – 2011. – № 3 (40). – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pib_2011_3_48.pdf.
  21. Ухвала Апеляційного суду Волинської області від 5 вересня 2014 року. Справа № 1-244/08 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40409147.
  22. Яновська О. Г. Соціально-правові аспекти злочинності у сфері службової діяльності [Електронний ресурс] / О. Г. Яновська // Юридичний журнал. – 2004. – № 1 (19). – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=981.
  23. Ярошенко А. М. Особливості провадження допиту свідків під час розслідування провокації хабара [Електронний ресурс] / А. М. Ярошенко // Забезпечення законності в діяльності органів досудового слідства та дізнання: Матеріали міжнародної науково-практичної Інтернет-конференції (м. Луганськ, 26 березня 2012 р.) / [Л. В. Черечукіна, О. В. Баулін, О. Г. Русанова та ін.]; Кафедра кримінально-правових дисциплін Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка. – Режим доступу: http://www.corp-lguvd.lg.ua/d120619.html.
Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь


Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3720