Майно приватного підприємства – спільна сумісна власність подружжя чи ні?

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Стаття присвячена проблемам, які існують у судовій практиці з приводу визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. Досліджено поняття приватне підприємство, корпоративні права, суб’єкти господарювання та майно підприємства. Проведено аналіз двох суперечливих судових рішень. Вказано на особливості застосування рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України.

The article is devoted problems which exist in judicial practice concerning confession of property of private enterprise by common compatible property of the married couples. Investigational concept private enterprise, corporate rights, market participant and property of enterprise. The analysis of two contradictory court decisions is conducted. It is indicated on the feature of application of award of Constitutional Court of Ukraine and injunction of Plenum of Supreme Court of Ukraine.

Ключові слова: спільна сумісна власність, подружжя, приватне підприємство, фізична особа-підприємець, судова практика, майно підприємства.

Key words: common compatible property, married couple, private enterprise, physical person-businessman, judicial opinion, corporate property.

Постановка проблеми: із появою в українському законодавстві такої юридичної особи, як приватне підприємство, виникло чимало проблем стосовно прав на його майно. Особливо дана проблема загострюється під час вирішення судами питання про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю у зв’язку з наявною суперечливою практикою: Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивченням даної проблеми займається багато науковців, зокрема Спасибо-Фатєєва І.В., Гопанчук В.С., Багач Е.М., Костін К.М. та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні на основі наявної судової практики режиму майна підприємства, режиму спільної сумісної власності майна подружжя, їх співвідношення.  Це зумовлює виконання таких завдань: виявити основні характеристики приватного підприємства; визначити основні аспекти процесу розгляду судами справ про визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя.

Викладення основного матеріалу. Щороку суди розглядають велику кількість спорів про визнання майна одного з подружжя, який є засновником приватного підприємства, спільною сумісною власністю. У зв’язку з тим, що чинне законодавство, яке регулює діяльність приватних підприємств (далі – ПП) лише поверхово визначає статус його майна, існуючі прогалини було вирішено завдяки судовій практиці.

Верховний Суд України (далі – ВСУ) у постанові від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» в пункті 29 визначив, що відповідно до положень статей 57, 61 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ст. 52 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Нині дане положення не втратило чинність [1].

Водночас рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012, прийняте за зверненням «ІКІО» про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 61 СК України, породило нове непорозуміння. КСУ встановив, що статутний капітал та майно приватних підприємств є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що якщо засновник ПП перебуває у шлюбі, то його жінка стає співвласницею статутного капіталу та активів підприємства. У разі розлучення, усе це майно підлягає розподілу між колишнім чоловіком та дружиною. Крім цього, усі договори щодо розпорядження таким спільним сумісним майном мають укладатися за згоди обох членів подружжя [2].

У ст. 113 Господарського кодексу України (далі – ГК України) законодавець дає визначення приватного підприємства, відповідно до якого це є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи [3].

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [3].

У п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України законодавець встановлює перелік суб’єктів господарювання, якими зокрема є господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку [3].

Таким чином, у нас є два різних суб’єкта:

1) засновник (власник) ПП;

2) саме приватне підприємство.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників, доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності та інші джерела, не заборонені законодавством України.

Водночас ГК України не містить норми чіткої норми про статус майна ПП. У ст. 62 ГК України лише визначено, що підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом [3]. Тому, можна зробити висновок, що ПП є власником майна, яке було створено чи придбано під час здійснення таким підприємством своєї діяльності. Однак, при розгляді судового спору потрібно буде ще довести, що під час отримання такого майна було використано засоби саме цього ПП.

Із моменту ухвалення КСУ рішення № 17-рп/2012 судова практика змінилася. Зокрема Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) застосовує дане рішення не лише щодо приватних підприємств, а й щодо фізичних осіб-підприємців (далі – ФОП).

Показовим у даному випадку є ухвала ВССУ від 13 лютого 2013 року, відповідно до якої касаційна інстанція погодилася з рішенням суду першої інстанції щодо визнання недійсним рішення засновника ПП про внесення до статутного капіталу нежитлових приміщень, договір іпотеки цих приміщень, укладений між ПП і банком, а також визнав ці приміщення спільною сумісною власністю подружжя [4]. Під час розгляду даної справи суд встановив, що у період шлюбу чоловік як ФОП (відповідач) придбав за згодою дружини (позивача) спірні нежитлові приміщення. Надалі чоловік набув статусу засновника ПП, статутний капітал якого був сформований за рахунок вказаного майна. Посилаючись на норми ч. 1 ст. 60 СК України та на рішення КСУ № 17-рп від 19 вересня 2012 року ВССУ дійшов наступного висновку: майно приватного підприємця, придбане за рахунок коштів подружжя має такий самий правовий статус, що й майно ПП, а наявність у ФОП права власності не спричиняє виникнення права власності підприємця на таке майно.

Однак існує й інша практика ВССУ, яка підтримує положення Постанови Пленуму ВСУ. Прикладом у даному випадку може бути ухвала ВССУ від 06 листопада 2012 року [5]. Під час розгляду даної справи суд касаційної інстанції погодився з рішенням апеляційної інстанції. Позивачка просила визнати за нею право власності на рухоме та нерухоме майно. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено було задоволено. Вирішуючи спір та частково задовольняючи вимоги позивачки, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності.

Однак апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позивачці було відмовлено у задоволенні позову. Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, виходячи із положень ст. ст. 57, 61 СК України та ст. 52 ГК України, зазначив, що майно фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Про таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п. 29 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Колегія суддів погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Отож, ми маємо дві думки касаційної інстанції, які суперечать одна одній. І в такій ситуації постає питання про те, яке право має другий із подружжя на єдиний майновий комплекс приватного підприємства?

Варто нагадати, що в Україні існує два види приватних підприємств – власників і невласників. Якщо ПП є власником, то подружжя не мають права власності на його майно, адже не може бути, щоб на одне й те саме майно були різні власники – і юридична особа (ПП), і його засновник та другий з подружжя. Якщо ж ПП не є власником, то є підстави для постановки питання про право другого з подружжя на єдиний майновий комплекс цього ПП, хоча б його засновником (а отже і власником) позначалось лише один з подружжя. І лише до таких випадків можливо застосовувати дане рішення Конституційного Суду України (№ 17-рп/2012).

Отже, не можна загалом розглядати питання про права подружжя на майно ПП. Слід розмежувати їх права на два випадки:

1) якщо ПП є власником, то це абсолютно виключає право спільної власності подружжя на майно підприємства;

2) якщо ПП власником не є, то можна виходити з наявності в подружжя права спільної власності на його єдиний майновий комплекс.

Якщо статутний капітал та майно приватного підприємства сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, то це напевно має тягнути за собою певні правові наслідки. Однак КСУ наголошує, що ними не може бути право спільної сумісної власності подружжя на статутний капітал та майно ПП.

Безумовно, слід погодитися з КСУ в тому, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (доходу) (ст. 60 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними [2].

Уявімо, що подружжя, будучи власником майна, розпорядилось ним таким чином – передало його ПП, яке, відповідно, набуло на нього права. КСУ зазначив, що одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК України). У даній ситуації однин з подружжя є засновником ПП, а другий – не є суб’єктом у цих відносинах. І саме в цьому полягає складність проблеми – чи можна вважати того з подружжя, хто не є засновником ПП, співвласником майна останнього, якщо всі повноваження власника й одночасно органа управління ПП зосереджені в другого подружжя? Звичайно, що ні.

Отже, під час розгляду справ судам слід зважати на відмінність правових режимів спільного майна подружжя та майна ПП, хоча б друге й було сформоване за рахунок першого і наявною є їхня пов’язаність з одними і тими ж суб’єктами – подружжям.

Для усунення усіх непорозумінь та суперечностей законодавцям варто було б уточнити положення нормативних актів, що стосується майна приватних підприємств, Конституційному Суду України потрібно уточнити своє рішення від 19 вересня 2012 року, а Верховному Суду України – надати відповідні роз’яснення.

 

Список використаних джерел:

1. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя : Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/

2. Рішення   Конституційного Суду України  у справі  за конституційним  зверненням приватного підприємства «ІКІО»  щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України  від 19 вересня 2012 року N 17-рп/2012 (Справа N 1-8/2012) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=186951

3. Господарський кодекс України : за станом на 03 лютого 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

4. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 06 листопада 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27362510

5. Рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі від 13 лютого 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29791182

 

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь

403 Forbidden

403 Forbidden


nginx/1.10.3

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721