Конституційна юстиція в механізмі легітимації державної влади: зарубіжний та вітчизняний досвід

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Перспективи подальшого демократичного розвитку Української держави неминуче пов’язані зі зростанням ролі та місця Конституційного Суду України, який повинен стати реальним захисником народного суверенітету та особистих свобод людини. Питання реформування цього органу конституційного контролю, яке, на нашу думку, є неминучим, зумовлює актуальність зазначеної теми дослідження.

Питання ролі Конституційного Суду України для держави та суспільства неодноразово висвітлювалося на сторінках фахових видань та монографій на правову тематику. Детальний аналіз ця проблема знайшла в працях таких авторитетних вчених, як: В. Тацій, Ю. Тодика, В. Тихий, О. Скрипнюк, М. Козюбра, М. Костицький В. Шаповал, В. Кампо, А. Селіванов та ін. Однак вона не була висвітлена в контексті проблеми легітимації державної влади.

Завдання цього дослідження полягає у з’ясуванні ролі та місця Конституційного Суду України в механізмі легітимації вищих органів державної влади, а також у наданні практичних рекомендацій щодо удосконалення цього механізму.

Легітимація – це складний соціальний процес, в результаті якого державна влада набуває своєї легітимності, тобто визнання народом того, що вона відповідає принципам справедливості, законності та доцільності. Легітимація перш за все пов’язана з народним волевиявленням і зокрема з такою формою його прояву, як вибори. Однак останні не можуть слугувати єдиним способом здійснення легітимації. Демократичні вибори лише забезпечують делегування народом своїх повноважень окремим органам держави у легітимний спосіб, проте вони не гарантують, що в процесі здійснення цих делегованих повноважень той чи інший орган держави чи влада в цілому будуть зберігати свою легітимність. Криза представницької демократії, яку можна було спостерігати неодноразово в розвинутих західноєвропейських країнах і яка особливо гостро відчувається сьогодні в державах, що з’явилися на території пострадянського простору (враховуючи і України), була і є зумовлена відсутністю достатнього контролю за публічною владою. Тому запорукою легітимності є контроль за владою як з боку громадянського суспільства, так і з боку спеціального органу держави, який стежить за дотриманням конституції, не допускаючи порушень суверенних права та особистих свобод громадян.

У сучасних конституційних демократіях існує чіткий правовий механізм легітимації влади, в якому поряд із безпосереднім народовладдям важливе місце належить органам конституційного контролю. Функцію контролю можуть здійснювати як суди загальної юрисдикції на чолі з верховним судом, так і конституційні суди (відповідні повноваження можуть бути покладені і на інші не судові органи). Вперше в Європі конституційний суд як орган конституційного контролю був запроваджений в систему судової влади Австрії, після того як у листопаді 1920 року була прийнята демократична Конституція (Федеральний закон). Створення конституційного суду стало втіленням в життя ідеї відомого австрійського теоретика права Ганса Кельзена. Тому таку модель організації конституційного контролю називають „австрійською” або „кельзенівською”.

Така модель конституційного контролю набула поширення в тих країнах Європи, які пережили періоди тоталітаризму та авторитаризму і перейшли на шлях демократії. Вона була запроваджена після Другої світової війни Основним Законом ФРН від 23 травня 1949 року, Конституцією Італійської Республіки від 22 грудня 1947 року, після ліквідації авторитарного режиму на Піренеях – Конституцією Іспанії, яка набрала чинності 29 грудня 1978 року, Конституцією Португальської Республіки від 2 квітня 1976 року, законами про зміни до Конституції чи Конституціями в державах, які з’явилися на пострадянському просторі в період з 1989 до 1997 року. Конституційний Суд України, як відомо, розпочав свою діяльність після прийняття Конституції України від 28 червня 1996 року та Закону України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року. Варто зазначити, що конституційні суди мали і мають загалом серйозну народну підтримку (про що свідчать соціологічні дослідження) і їх зараховують до найбільш легітимних демократичних інститутів ((Розанвалон П’єр. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Вид. Дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 167.)).

Те, що в сучасних демократіях за останні тридцять років роль конституційних судів значно зросла, крім того, в тих державах, де зменшувалася легітимність парламентів та партійних систем, не є випадковістю. Такий процес був зумовлений тим, що конституційні суди стали реальним охоронцем конституції, а отже прав як окремих людей, так і суспільства в цілому. Змінилася сама концепція ролі конституційної юстиції в житті суспільства та держави. Так, із органу, який був покликаний здійснювати виключно формально-юридичну функцію, а саме забезпечувати верховенство конституції і утверджувати ієрархію правових норм на чолі саме з конституцією як „основоположною нормою” (саме таке позитивістське розуміння конституційного контролю було притаманне Г. Кельзену), він перетворився в орган, призначенням якого стало забезпечення функціонування нової ціннісно-орієнтованої парадигми права, головна мета якої полягає в забезпеченні свободи особи як головної передумови ефективної діяльності держави.

Роль органів конституційної юстиції в сучасних демократіях зросла не тому, що вони стали потужним органом влади, а через те, що стали тією реальною силою, яка здатна захистити суверенні права народу, відображені в конституції, від зазіхань з боку органів державної влади, зокрема тих представницьких органів, які намагаються монополізувати це право. Так, екс-голова Верховного Суду США Дж. Маршал доводив необхідність конституційного контролю за актами парламенту тим, що воля народу, виражена в конституції, має вищий характер, і саме ця воля встановлює певні межі, які жоден орган не може переступати. Саме для захисту цієї волі і необхідний судовий контроль з боку судових установ ((Конституционний контроль в зарубежных странах. – М.Норма, 2007. – С. 101.)). Тому, зовсім невипадковим є те, що Федеральний Конституційний Суд Німеччини свої рішення завжди проголошує від „імені народу”.

Таким чином, у механізмі легітимації державної влади конституційні суди виконують роль посередника між народом та владою, який, з одного боку, захищає право народу на його волевиявлення, що реалізовується, перш за все, через вибори та референдум, а з іншого – здійснює контроль за легітимністю актів органів державної влади. Саме так визначив роль судів які займаються конституційними питаннями О. Гамільтон, коли вказував на обов’язковий характер рішень таких судів для інших гілок влади. Вони, на його думку, наділені такою владою тому, що тлумачать норми вищого рівня, як посередники між народом та законодавством ((Федералист. Политические ессе А. Гамильтона, Дж. Медисона и Дж.Джея: пер. с англ / Под общ. ред., с предисл. Н. Н. Яковлева, комент. О.  Л. Степановой. – М.: Издательская группа «Прогресс» – «Литера», 1994. – С. 505.)).

У зв’язку з тією роллю, яку конституційні суди відіграють сьогодні у встановленні та розвитку демократії значно розширилися межі їхньої предметної компетенції. Серед тих повноважень органів конституційної юрисдикції, які безпосередньо стосуються питання легітимації, потрібно виділити такі: забезпечення конституційності в процесі волевиявлення громадян на виборах та референдумах; здійснення конституційного контролю за дотриманням прав та свобод людини; гарантування конституційних прав меншості.

На наш погляд, більш детальне дослідження визначених повноважень органів конституційної юрисдикції у розрізі зарубіжного та вітчизняного досвіду надасть змогу чітко визначити місце та роль таких органів у механізмі легітимації.

У конституціях країн світу конституційною юстицією прямо чи опосередковано здійснюється контроль за основними формами безпосередньої демократії виборами та референдумом. Повноваження органів конституційної юстиції у різних країнах неоднакові. Найбільш типовим, обов’язковим повноваженням органів конституційної юрисдикції відповідно до конституцій є прийняття рішення про конституційність/неконституційність нормативного акта про призначення або проголошення виборів та референдумів. У більшості європейських країн конституційними нормами визначено коло суб’єктів конституційного подання, які можуть звернутися до суду на предмет конституційності рішення про проведення виборів та референдумів. У багатьох країнах, як це, зокрема, в Албанії чи Словаччині ці норми містяться безпосередньо в Основному Законі ((Дерев’янко С. Проблеми забезпечення конституційного контролю за  референдумами за конституціями світу: порівняльно-правовий аналіз // Вісник Конституційного Суду України. – 2009. – № 2. – С. 95.)).

В Україні це питання регулюється Законом України „Про Конституційний Суд України”. Зокрема, в Главі 11 цього Закону „Особливості провадження у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим” встановленні терміни конституційного подання (стаття 78), предмет розгляду (стаття 79), коло осіб, яких Конституційний Суд може залучити до участі у розгляді справи (стаття 80), та вимоги до резолютивної частини рішення (стаття 81). Конституційний Суд України у своїй діяльності неодноразово звертався до проблеми безпосереднього народовладдя, в результаті чого було прийнято декілька десятків рішень та висновків Суду, які прямо чи опосередковано стосуються виборів та референдумів.

Визначаючи повноваження Конституційного Суду України встановлювати конституційність призначення виборів та референдуму, закон фактично обмежує повноваження Суду у сфері конституційного контролю за виборами та референдумами, тим самим створюючи перешкоди у реалізації легітимуючої функції Конституційного Суду.

Натомість, досвід європейських конституційних судів свідчить про те, що органи конституційної юстиції є обов’язковими суб’єктами виборчих та референдних правовідносин. Так, статтею 25 Конституції Республіки Хорватія передбачено, що Конституційний Суд Республіки Хорватія повинен „здійснювати нагляд за конституційністю і законністю виборів та республіканських референдумів і розв’язувати ті спори стосовно виборів, які не підпадають під юрисдикцію судів” ((Конституція Республіки Хорватія / Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація. Видавництво „Право”, 1996. – С. 399.)) . Конституційний Суд Республіки Молдова „підтверджує результати республіканських референдумів, виборів Парламенту та Президента”. Подібні норми містяться в Конституціях Азербайджану, Албанії, Греції, Румунії.

Особливими повноваженнями в питанні безпосереднього народовладдя наділена Конституційна рада Франції. Відповідно до статей 58, 59, 60 Конституції Франції, Конституційна рада „стежить за правильністю” обрання Президента Республіки, депутатів, сенаторів та проведення референдуму, а також оголошує їх результати ((Конституция Французской республики / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 124.)). При цьому цей орган наділений правом приймати і оголошувати рішення про анулювання результатів виборів. Останнє повноваження не стосується референдумів, які мають у Франції вищу юридичну силу. В 1962 році Конституційна рада прийняла рішення про те, що вона не має права контролювати „пряме волевиявлення народного суверенітету”, і тим самим сформулювала доктрину непідвідомчості органу конституційної юстиції рішень, прийнятих на загальнодержавному референдумі.

На відмінну від Конституції Франції до компетенції органів конституційної юрисдикції низки країн належить вирішення спорів щодо результатів референдумів. Так, за Конституцією Словацької Республіки „Конституційний Суд розглядає заперечення щодо результатів референдуму” ((Конституція Словацької Республіки / Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація. Видавництво „Право”, 1996. – С. 477.)). Скарги, пов’язані з результатами референдуму, вирішують також Конституційні Суди Республік Вірменія, Грузія, Казахстан, Чорногорія.

В Україні розгляд спорів щодо виборів та референдумів з 1 вересня 2005 року віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт п’ятий частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства) ((Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-37. – С. 1358.)). Справи ж щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму підвідомчі Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції (пункт перший частини четвертої статті 18 КАС України). Така правова регламентація та судова практика, що склалася в Україні, загалом не повністю забезпечують потреби судового контролю за виборчими і референдними процесами. На наш погляд, наявна процедура розгляду спорів щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму потребує зміни, зокрема надання повноваження Конституційному Суду України переглядати рішення Вищого Адміністративного Суду як суду останньої інстанції. Тому вважаємо за можливе доповнити статтю 150 Конституції України та главу 11 Закону України „Про Конституційний Суд України” повноваженням щодо здійснення контролю Конституційного Суду за проведенням виборів та референдумів, а також за остаточним встановленням їх результатів.

Разом з тим, у контексті здійснення конституційного контролю в Україні за волевиявленням громадян на виборах та референдумах доцільно було б до Конституції України внести норму про здійснення обов’язкового попереднього встановлення конституційності чітко визначеного переліку законів. Серед цього переліку варто, перш за все, передбачити закони, якими регулюється організація і порядок проведення виборів та референдумів. У законодавстві України необхідно також встановити мораторій на внесення змін та доповнень до цих нормативних актів за певний термін до проведення виборів та референдумів (наприклад, за півроку до виборів Президента чи народних депутатів зміни до законодавства не вносяться).

Внесення відповідних законодавчих змін із урахуванням досвіду зарубіжних держав дало б змогу ліквідувати певні прогалини контролю за виборчими та референдними правовідносинами, зосередивши контрольні функції у єдиному органі конституційної юрисдикції – Конституційному Суді України. Це б підсилило легітимуючу функцію Суду і зробило б його реальним захисником суверенних прав Українського народу.

Протягом трьох останніх десятиліть європейська конституційна юстиція всіляко сприяла реальному захисту прав та свобод людини, у зв’язку з чим суттєво зросла довіра до цього органу серед громадян. Таку діяльність іноді характеризують як конституційний контроль за реалізацією прав і свобод. У багатьох країнах, де запроваджено австрійську модель конституційного контролю, зазначений контроль здійснюється за так званою “конституційною скаргою”. Конституційна скарга – це правовий засіб ініціювання, насамперед фізичною особою, в органі конституційної юрисдикції спеціальної процедури щодо захисту її конкретного права, порушеного актом, виданим державним органом чи посадовою особою у системі виконавчої влади, або актом (рішенням) суду загальної юрисдикції ((Шаповал В. М. Суд як орган конституційного контролю (із зарубіжного досвіду) // Вісник Конституційного Суду України. – 2005. -– № 6. – С. 32.)).

Інститут конституційної скарги справді можна вважати винаходом європейської демократії. Сьогодні його застосування здійснюється в таких європейських країнах, як: Угорщина, Іспанія, Латвія, Німеччина, Польща, Словенія, Словаччина, Чехія, Хорватія, тощо. Крім цього, в Австрії, Німеччині, Російській Федерації, Сербії, Швейцарії право на подання скарги в Конституційний Суд надається також і юридичним особам, зокрема об’єднанням громадян.

Безперечно, впровадження процедури індивідуальної конституційної скарги в різних країнах є неоднаковим. У цілому конституційна скарга ділиться на дві великі категорії: конституційна скаргу окремої особи і, так звані, народні скарги (Actio popularis). В окремих країнах практикується одночасно два види таких скарг, а в деяких – перевага віддається одній з них.

Так, класична модель конституційної скарги існує в Німеччині, де Федеральний Конституційний Суд наділений досить широкими повноваженнями, в тому числі і щодо контролю за захистом прав та свобод людини. Кожна особа, яка вважає себе обмеженою в основоположних правах, може подати скаргу до Конституційного Суду (стаття 93 Конституції ФРН) ((Основной закон Федеративной Республики Германия / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 198.)). Суд наділений повноваженням визнавати неконституційними акти органів державної влади, якими були порушені конституційні права особи. Крім цього, Федеральний Конституційний Суд може здійснювати нагляд, який пов’язаний з переглядом окремих судових справ. Кожного року Конституційний Суд ФРН розглядає близько 4,5 тисячі скарг, щоправда лише 1,5 відсотки з них він задовольняє ((Соколов А. Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: ФГУИПП „Янтарный сказ”, 2002. – С. 258.)).

Предметом конституційних скарг, в першу чергу, виступають нормативні акти (закони, акти глави держави, уряду, інша підзаконна нормотворчість). При цьому, допускається існування певних обмежень щодо видів нормативно-правових актів, які можуть бути оскаржені особою до органу конституційної юстиції. Для прикладу, у Російській Федерації предметом оскарження можуть бути лише закони. Згідно з частиною 4 статті 125 Конституції Російської Федерації, яка легалізувала інститут конституційної скарги та частини третьої статті 3 Закону „Про Конституційний Суд Російської Федерації” від 12 липня 1994 року, Конституційний Суд Російської Федерації за скаргами про порушення конституційних прав і свобод громадян та за запитом суддів перевіряє конституційність закону, що застосовується чи має бути застосований у конкретній справі ((Конституція Російської Федерації / Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація. Видавництво „Право”, 1996. – С. 439.; О Конституционном Суде Российской Федерации: Федеральный Конституционный Закон  от 21.07.1994 года // Сайт Констиутционного Суда Российской Федерации. – Режым доступа: http://www.ksrf.ru/Docs/Pages/fkzrf.aspx.)).

В Іспанії навпаки, відповідно до процедури ампаро, не можна ставити питання про конституційність закону, а тільки про конституційність підзаконних нормативно-правових актів та розпоряджень, так само як і дій публічної влади та посадових осіб держави, регіональних автономій та інших територіальних утворень. Конституція Іспанії 1978 року обмежує коло конституційних прав громадян, порушення яких може стати підставою для звернення в Конституційний Суд. Це коло охоплює головним чином політичні права та особисті свободи (ст. 14 – 30 Конституції Іспанії) ((Конституция Королевства Испании / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 346.)). Відповідно до процедури ампаро, Конституційний Суд Іспанії в середньому розглядає щорічно близько 500 звернень ((Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Издательство БЕК, 1998. – С. 21.)).

У більшості випадків конституційна скарга стосується як законів, так і підзаконних актів. Прикладом може слугувати здійсненням конституційного контролю за реалізацією прав і свобод людини в Республіці Польща. У цій державі конституційний контроль (у польській юридичній літературі частіше вживається термін „контроль конституційного права”) здійснюється Конституційним Трибуналом, який діє на підставі відповідних положень Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 року та Закону „Про Конституційний Трибунал” від 1 серпня 1997 року. Відповідно до ч. 1 ст. 79 Конституції Республіки Польща, „кожен, чиї конституційні свободи чи права виявилися порушеними, має право у відповідності з принципами, визначеними в законі, подати скаргу в Конституційний Трибунал стосовно справи про відповідність Конституції закону чи іншого нормативного акта, на основі якого суд чи орган публічної адміністрації прийняв остаточне рішення про його свободи або права, чи про його обов’язки, що визначені в Конституції” ((Конституція Республіки Польща // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/library/catalog/law/pol_constitut.html)). Згідно зі ст. 46 Закону „Про Конституційний Трибунал” конституційна скарга може бути внесена лише після вичерпання усіх інстанційних можливостей оскарження. Це дає змогу запобігти перевантаженню конституційного трибуналу ((Ustawa otrybunale Konstytucyjnum, z dnia sierpnia 1997 r. // Dzennik Ustaw. – 1997. – № 102. – Poz. 643.)).

Процес інтеграції України в Європу неминуче пов’язаний із врахуванням досвіду зарубіжних країн щодо включення у правову систему такого важливого елемента, як конституційна скарга. На думку багатьох вітчизняних науковців, держава повинна надати людині можливість дбати про захист основних прав та свобод самостійно, коли вона сама усвідомить відповідну потребу. У зв’язку із цим, професор А. Селіванов слушно зазначає, що громадяни не можуть чекати від Президента чи Уряду коли вони знайдуть можливість підтримати їх індивідуальну чи колективну скаргу щодо порушення прав людини чинним законодавством. Громадяни мають розраховувати лише на себе” ((Селіванов А. О. Конституція. Громадянин. Суд. Професійні та суспільні погляди. – К.: УАІД „Рада”, 2009. – С. 205.)).

На наш погляд, підстави запровадження інституту конституційної скарги в Україні існують. Конституцією України гарантується відповідно до ч. 2 ст. 8 звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини. Доступ до судового захисту, закріплений у Основному Законі, дозволяє громадянам використовувати юрисдикцію судів, яка поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України), тому вільний доступ до правосуддя в Україні повинен передбачати і вільний доступ до конституційного правосуддя.

Наявне сьогодні в Україні право особи на звернення до Конституційного Суду, яке, на думку М. Козюбри, певною мірою компенсує інститут конституційної скарги  ((Козюбра М. Попередній конституційний контроль і захист прав людини // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 2. – С. 54.)), не може вважатися повноцінним інструментом конституційного захисту прав та свобод людини. Першою причиною цього є те, що предмет конституційного звернення, передбачений ст. 42 Закону України „Про Конституційний Суд України”, полягає в тому, що Суд офіційно тлумачить Конституцію та закони України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини та громадянина, а відтак, лише опосередковано захищає права особи. Очевидно, що виходячи із викладеного нами змісту інституту конституційної скарги, Конституційний Суд повинен мати в першу чергу обов’язок захисту прав особи шляхом визнання неконституційними актів, якими було порушено права та свободи. Другою причиною низької ефективності інституту конституційного звернення є недосконалість та складність процедури, відповідно до якої відбувається подання та розгляд такого звернення. Наші міркування з приводу складності процедури розгляду таких справ підтверджуються практикою розгляду справ про захист порушених прав та свобод за конституційним зверненням громадян станом на 2008 рік: за весь період діяльності Конституційного Суду України із 1996 року Суд розглянув лише 16 справ за конституційним зверненням громадян ((Стрижак А. Конституційний Суд України в ситемі органів державної влади України // Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи вирішення: матеріали міжнародної конференції, м. Київ, 16 травня 2008 року / Конституц. Суд України; Упорядн.: К.О. Пігнаста [та ін.]. – К.: Ін Юре, 2008. – С. 9.)).

Виходячи з цього, на наш погляд, доцільно було б у Конституції України та Законі України „Про Конституційний Суд України” передбачити норму, яка б надала можливість будь-якій людині, яка вважає, що її конституційні права порушено публічною владою, подати скаргу до Конституційного Суду України стосовно питання про відповідність Конституції закону чи іншого нормативного акта, на основі якого суд чи орган публічної влади прийняв остаточне рішення про її права та свободи, чи про її обов’язки, визначені в Конституції. Важливо, що предметом конституційної скарги повинні були не лише закони, на чому наполягають А. Селіванов   ((Селіванов А. О. Конституція. Громадянин. Суд. Професійні та суспільні погляди. – К.: УАІД „Рада”, 2009. – С. 207, 271.)) та П. Ткачук ((Ткачук П. Конституційний Суд України: теоретико-правові питання діяльності // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – № 4. – С. 26-28.)), але і підзаконні нормативно-правові акти, що значно розширить можливості суду в питанні захисту прав і свобод людини. При складанні конституційної скарги необхідно: по-перше, взяти до уваги, що ця скарга має стати останнім засобом захисту прав людини, тому перш ніж звертатися до Конституційного Суду, необхідно використати всі можливі судові засоби правового захисту, передбачені законодавством України. По-друге, конституційна скарга повинна стосуватися виключно визначеного переліку прав, закріплених Конституцією України (пріоритет у цьому переліку повинні мати особисті та політичні права). По-третє, для того щоб не перевантажувати роботу Конституційного Суду, повинні існувати обмеження щодо порядку подання конституційної скарги: встановлення термінів оскарження, встановлення форми скарги тощо.

Оскільки основним покликанням Конституційного Суду України є захист суверенної волі Українського народу, то, як вже зазначалося, він повинен стати останньою інстанцією щодо встановлення остаточних результатів виборів та референдуму, необхідно передбачити як індивідуальну, так і колективну скаргу громадян щодо порушення їхнього права під час здіснення народного волевиявлення. Фактично Конституційний Суд мав би стати тим органом, який у період надзвичайної ситуації (яку можна було спостерігати в грудні 2004 року в період помаранчевої революції) повинен взяти на себе відповідальність прийняти остаточне рішення в інтересах українського народу.

Окрім викладених аспектів участі органів конституційної юстиції у механізмі легітимації державної влади, варто звернути увагу на зарубіжний досвід діяльності конституційною юстиції у сфері захисту прав парламентської меншості.

В окремих країнах конституційний суд здійснює захист парламентської меншості, даючи їй можливість звернутися до суду з оскарженням рішення більшості до моменту набуття чинності законодавчого акта (промульгації). Як вказує А. Шайо, „конституційний суд являється свого роду новою культурою конституціоналізму, такою культурою, яку не відображають конституції з їх демократичними приписами відносно панування більшості” ((Шайо А. Самоограничение власти (кратний курс конституционализма): Пер. с венг. – М.: Юристь, 2001. – С. 244.)). Таким чином, у випадку конституційного захисту прав меншості конституційні суди ще в один спосіб сприяють розвитку демократичної легітимації: вони дають змогу підвищити якість політичного діалогу.

Тенденція до підвищення якості політичного діалогу між парламентською більшістю та опозицією особливо помітна в тих випадках, коли контроль відповідності законів Конституції здійснюється попередньо, як це, зокрема, відбувається у Франції. Згідно з внесеними в 1974 році змінами до Конституції, кваліфікована парламентська меншість (шістдесят депутатів або шістдесят сенаторів) отримали можливість подавати запит до Конституційної ради щодо відповідності Конституції звичайних законів. Після цього число звернень до Конституційної ради одразу збільшилося вдесятеро. Конституційна рада стала основною зброєю опозиції, даючи можливість парламентській меншості проводити нове обговорення ((Розанвалон П’єр. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Вид. Дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 175.)).

Конституційний Суд України також здійснює конституційний захист права парламентської меншості, оскільки відповідно до ст. 150 Конституції України 45 народних депутатів України може звертатися до Конституційного Суду з приводу вирішення питання про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Однак розгляд питання про конституційність вказаних актів був би більш ефективним саме до набрання ними чинності, що дозволило б меншості провести конструктивний діалог із врахуванням суспільної думки щодо змісту майбутнього закону, а відтак, і до його легітимності.

У контексті захисту права меншості важливим є питання здійснення органами конституційними юстиції контролю за діяльністю політичних партій. В умовах політичної структуризації суспільства і багатопартійності Конституційний Суд України повинен стати гарантом політичної стабільності та політичного плюралізму. В умовах спроб централізації влади, коли з’являється загроза реалізації в діяльності опозиційних партій, що відображають інтереси меншості, роль Суду особливо зростає. Відтак, конституційний суд, як зазначає Б. Ебзєєв, є тим органом, який захищає опозиційні партії „від свавілля державних органів та їх посадових осіб” ((Эбзеев Б.С.Конституция. Правове государство. Конституционный суд: Учебное пособие для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – С. 156.)). Тому, на нашу думку, контроль Конституційного Суду України за діяльністю політичних партій мав би стати новелою вітчизняного законодавства, яка б наблизила правовий механізм легітимації влади до стандартів європейської демократії.

Ще одне питання, яке необхідно з’ясувати для висвітлення цієї проблеми, можна сформулювати так: чи наділений суддя, який не обирався на посаду народом, легітимними повноваженнями представляти його волю та захищати його інтереси. На нашу думку, відповідь на це питання повинна бути позитивною, оскільки виборність суддів не є гарантією його легітимності. В умовах, коли виборчі технології стають все більш досконалі, з’являються необмежені можливості різноманітних маніпуляцій у виборчому процесі, що суттєво ускладнює встановлення справедливого результату.

З цього приводу є показовим досвід Франції, у якій вже в 1790 році була спроба запровадження процедури виборів суддів, однак ця практика не прижилася і наприкінці ХІХ ст. (1883 р.) від неї відмовилися остаточно. Навіть у США, де в окремих штатах судді і сьогодні обираються народом, намагаються поєднувати принцип виборності та практичні форми визнання професійної відповідності (призначення за професійними якостями та виборність) ((Розанвалон П’єр. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Вид. Дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – С. 187-191.)). Якщо вибори дають легітимний статус, то такий орган, як конституційний суд повинен утверджуватися в суспільстві завдяки своїм моральним та професійним якостям, що на практиці проявляється в об’єктивній неупередженій позиції суддів.

Рівень легітимності конституційного суду прямо пропорційно залежить від рівня об’єктивності та політичної незаангажованості суддів, які приймають рішення в умовах конфлікту між гілками влади. Судді не повинні займати одну зі сторін політичного конфлікту, і це є запорукою визнання авторитету суду в суспільстві. Орган конституційної юрисдикції не повинен перетворюватися у орган державної влади та наслідувати негативну практику законодавчого органу, який у багатьох розвинутих країн світу втрачав свою легітимність лише через те, що перетворювався з загальнонаціонального представницького органу в клуб інтересів невеликої групи людей та партій.

Незалежність суду веде, як наслідок, до кращого сприйняття його позиції у суспільстві (тоді, як така сама позиція може часто різко критикуватися, якщо вона була сформульована владою). Цей феномен був, зокрема, помічений під час вирішення питання права на аборт, яке надзвичайно активно дискутується в Сполучених Штатах Америки. Легітимність Верховного Суду дала йому змогу вирішити в цій галузі, як і в багатьох інших, такі проблеми, які Конгрес виявився нездатним розглядати, не піднімаючи хвилю запеклих протестів і блокування, яке неможливо обійти.

Легітимність Конституційного Суду України пов’язана з тим, яким чином буде формуватися суддівський корпус Суду та від того, якими гарантіями будуть володіти судді під час прийняття важливих для суспільства та держави рішень. Сьогодні висловлюються багато думок з приводу того, якою повинна буди процедура призначення суддів Конституційного Суду України (( Бахолдина М. Как отделить политику от судей? // Юридическая практика. – 2008. – № 11. – С. 21.; Міщенко С. Законодавчі гарантії незалежності суддів Конституційного Суду України // Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи вирішення: матеріали міжнародної конференції, м. Київ, 16 травня 2008 року / Конституц. Суд України; упорядн.: К. О. Пігнаста [та ін.]. – К.: Ін Юре, 2008. – С. 120-122.; Колісник В. Теоретико-правові аспекти подальшого вдосконалення статусу Конституційного Суду України // Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи вирішення: матеріали міжнародної конференції, м. Київ, 16 травня 2008 року / Конституц. Суд України; упорядн.: К. О. Пігнаста [та ін.]. – К.: Ін Юре, 2008. – С. 86-91.)). На нашу думку, при процедурі призначення суддів вітчизняного органу конституційної юрисдикції мають бути поєднанні принцип призначення за морально-професійними якостями та принцип виборності. Цілком очевидно, що наявний сьогодні в Україні порядок формування Конституційного Суду потребує серйозного удосконалення.

По-перше, до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду повинні встановлюватися вимоги щодо високих моральних якостей. Такі вимоги сьогодні є непоодинокими у конституційному законодавстві зарубіжних країн. Так, згідно зі ст. 103 Конституції Литовської Республіки, „суддею Конституційного Суду можуть призначатися громадяни Литовської Республіки, які мають бездоганну репутацію” ((Конституція Литовської Республіки / Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація. Видавництво „Право”, 1996. – С. 74.)). Подібні норми містяться у конституціях Польщі, Болгарії.

По-друге, окрім морально-етичних якостей, суддями Конституційного Суду повинні призначатися особи за професійними якостями, тобто провідні вчені з питань правової теорії чи професійні судді, які мають не менше 15 років досвіду роботи у вищих судових інстанціях України (в першу чергу судді Верховного Суду та Вищого Адміністративного Суду України). Практика призначення суддів саме за професійною ознакою простежується у багатьох конституціях зарубіжних країн. Так, Конституція Словенії у визначенні вимог до судді Конституційного Суду оперує поняттям „професійні правники” ((Конституція Республіки Словенія / Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Українська правнича фундація. Видавництво „Право”, 1996. – С. 304.)), Конституція Італії дозволяє обирати суддів Конституційного Суду із „ординарних професорів права університетів” (( Конституция Итальянской Республики / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 243-282.)), а відповідно до Конституції Іспанії члени Конституційного Суду повинні призначатися із суддів, прокурорів, професорів, адвокатів, компетентність яких є загальновизнаною  ((Конституция Королевства Испании / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 345.)).

По-третє, потребує нормативного регулювання питання відбору кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду, яке сьогодні не врегульовано законодавством України. Така процедура насамперед повинна передбачати участь широкої громадськості у висуненні претендентів на призначення. Вказана пропозиція обумовлена тим, що саме представники громадянського суспільства можуть бути одним із цензорів, в першу чергу, морально-етичних якостей кандидата на посаду судді Конституційного Суду України. Первісна ініціатива висунення кандидатів для призначення їх за квотою Верховною Радою та Президентом України повинна виходити від вищих навчальних закладів, що займаються підготовкою фахівців у сфері права, правозахисних громадських організацій, професійних об’єднань юристів, а також з’їздом суддів України, як це передбачено Конституцією. Подальша процедура проміжного добору кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду може визначатися тим органом, що здійснює призначення, однак повинна бути чітко нормативно врегульована. Вказані вимоги необхідні для того, щоб максимально деполітизувати процес висунення кандидатів у судді, що означає, насмперед, відмовитися від негативної практики призначення суддів на основі партійної квоти.

Основною гарантією легітимного статусу судді Конституційного Суду є забезпечення його незалежного статусу в процесі здійснення конституційного контролю. Така незалежність визначається, перш за все, недоторканністю та незмінністю судді, про що власне зазначається у Конституції Іспанії (( Конституция Королевства Испании / Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1997. – С. 345.)). У сучасній юридичній науці критикується запроваджений у процесі конституційної реформи 2004 року порядок припинення повноважень судді Конституційного Суду України, оскільки він надає право Президенту та Верховній Раді України не лише призначати, а й звільняти третину суддів Конституційного Суду. Таке положення заперечує незалежний статус судді, та змушує його у процесі своєї діяльності враховувати позицію органу, що його призначив. Очевидно, що за таких умов Суд не може залишатись об’єктивним та неупередженим у своїх рішеннях, що неминуче призведе до втрати його легітимного статусу. У зв’язку з цим, необхідно було б виключити із законодавства України будь-які можливості дострокового припинення повноважень Суду окрім одного: рішення самого Конституційного Суду кваліфікованою більшістю у розмірі 2/3 голосів усіх суддів з підстав втрати поваги або довіри та явної демонстрації власної політичної позиції поза межами діяльності (інші підстави можуть бути передбачені законодавством).

Таким чином, Конституційний Суд як орган конституційного контролю займає важливе місце у механізмі легітимації державної влади, оскільки він покликаний захищати закріплені Конституцією суверенні права народу від протиправних дій та рішень органів публічної влади, тим самим надаючи їм додаткової легітимності. Суд наділений такою владою тому, що виступає охоронцем Конституції, яка є за своєю природою суспільним договором, в якому, з одного боку, визначені основні права людини, а з іншого – межі повноважень держави. З метою такої демократичної легітимації Конституційний Суд повинен володіти певними повноваженнями, які на сьогодні закріплені в конституціях розвинутих європейських держав.

1. При забезпеченні конституційності в процесі волевиявлення громадян на виборах та референдумах Конституційний Суд повинен здійснювати контроль не лише за призначенням, а й за процесом встановлення результатів виборів та референдуму.

2. У сфері здійснення конституційного контролю за дотриманням прав та свобод людини варто запровадити інститут повноцінної конституційної скарги, за допомогою якого особи повинні отримати можливість оскаржити у Конституційному Суді, як суді останньої інстанції, конституційність законів та інших нормативно-правових актів, якими порушено їхні права та свободи.

3. З метою захисту прав парламентської меншості необхідно передбачити процедуру попереднього конституційного контролю за законодавством, а також запровадити конституційний контроль за діяльністю політичних партій.

Передумовами таких змін у правовому статусі Конституційного Суду України повинні стати, по-перше, удосконалення процедури формування цього органу, по-друге, чітке закріплення гарантії незалежності суддів у своїх професійній діяльності.

Саме впровадження висловлених пропозицій надає суттєві перспективи перетворення діяльності вітчизняного органу конституційної юстиції у реальний механізм захисту народного суверенітету та прав людини і тим самим підсилює його легітимуючу функцію. Разом з тим, що такі перетворення можливі за наявності кількох чинників: по-перше, досягнення достатнього рівня правової культури громадянського суспільства, яке було б свідоме необхідності делегування таких повноважень органу конституційної юстиції; по-друге, зрілість політичної еліти, яка б розглядала Конституційний Суд не як інститут реалізації власних політичних інтересів, а як дієвий механізм демократичної легітимації; по-третє, судді Конституційного Суду України повинні бути готовими брати на себе відповідальність приймати важливі державні рішення, виходячи з інтересів українського народу.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь

403 Forbidden

403 Forbidden


nginx/1.10.3

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-includes/functions.php on line 3721